Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

Минуло чотири дні. Я вже дійшов до того, що ледве не вчинив дурість: хотів піти до неї додому, подзвонити у двері і запитати: ну, що? Нічого мені не відповіси? Не розумієш, що означає відкритися отак перед кимось, виставити себе на чийсь осуд? Ти хоч раз писала листи про кохання, знаєш, як важко викласти чорним по білому те, що ховається у темних сутінках твоєї свідомості?

Але то була лише мить слабкості, я відразу отямився і зрозумів, що така поведінка була б помилкою. До того ж, що вона могла мені сказати? Хіба її мовчання вже не було відповіддю?

Я подумав було, що помилився з адресою. Зателефонував до крамниці, попросив перевірити. Жінка по той бік байдужим голосом попросила зачекати на лінії. Я чув, як вона гортає сторінки реєстру. Попросила повторити дату та ім’я.

Підтвердила, що букет доставили, ніяких сумнівів. У реєстрі зазначено, що доставку здійснено у вказану дату і що адреса правильна.

Сьогодні вранці — тільки сьогодні вранці! — я отримав повідомлення: «Квіти — прекрасні, і ти — чудовий хлопець. Але я відчуваю, що між нами не може бути нічого, крім дружби. Вибач».

Мені раптом стало недобре, ніби я зав’яз у чомусь липкому. Ніби мене огорнуло солодкою ватою і я борсаюся в ній, задихаюся від її слизьких волокон, що набилися мені в горло. Чудовий хлопець. Чудовий. Прекрасні квіти. Прекрасні.

Я перечитав повідомлення вголос, аби переконатися, що його не можна інтерпретувати якось інакше: квіти — прекрасні, і ти — чудовий хлопець. Але я відчуваю, що між нами не може бути нічого, крім дружби. Вибач.

Навіть за умови найнестандартнішого розгляду значення кожного з дев’ятнадцяти слів, які Сара сподобилася написати мені, навіть за умови найретельнішого аналізу кожної крапки, коми, великих літер і вибачення наприкінці мені не вдавалося відшукати ніякого паліативу.

Тоді я вивчив текст повідомлення напам’ять, як вірш, щоб з’ясувати, чи не можна перетворити його на пісеньку, вихолостивши слова від їхнього змісту і перетворивши їх на порожні звуки.

Саме тоді мені пригадалася Стародавня Індія. Квіти-прекрасні. Прекрасні-і. І-ти. Ти-чудовий. Чудовий-хлопець. Хлопець-але. Але-я. Я-відчуваю. Відчуваю-що. Що-між. Між-нами. Нами-не. Не-може. Може-бути. Бути-нічого. Нічого-крім. Окрім-дружби. Дружби-вибач.

Я повторив оте один, два, п’ять, десять, двадцять разів. Сорок, шістдесят, сто. Я розчленив речення за реченням, видалив синтаксис, вилучив синтагми, розділив склади, вилущив фонеми. Довів відмову до наспіву, біль — до духовної практики.

Коли настав вечір, я відчув, що перехворів.

**

Та насправді не так сталося, як гадалося. Коли я сідаю за стіл вечеряти і спостерігаю, як Вейн поводиться з мамою, ніби з неповороткою офіціанткою (принеси олію, налий мені води, де сіль, пасту переварила), мене розбирають сльози, і я не в змозі стриматися. Плачу — через себе, звісно, хоча й намагаюся перевести все на неї. І мені дуже кортить, щоб мені надавали ляпасів: «Так хоч буде причина ревти!», як казали мені у дитинстві щоразу, коли через нервовий напад я несподівано заходився плачем.

«Не рюмсай, ідіоте!» — кажу собі, але від того робиться ще гірше. Це так само, як коли зубний лікар каже не ковтати, а тобі відразу хочеться це зробити. Верба помічає, що зі мною щось не те, і нишком дає мені стусана під столом. Я даю здачі, але занадто перестарався, і він голосно зойкає від болю. З розмаху ляскає мене по плечу, і я ледве не падаю зі стільця. Вейн наказує припинити. Я схоплююся на ноги і заношу правицю догори, Вейн гримає: «Годі, я кому сказав!» Розвертаюся до нього із занесеною вгору для удару рукою і лютим виразом на обличчі. «Марчелло!» — вигукує мама. Я щиро сподіваюся, що зараз таки зароблю ляпаса, але ніхто мене не чіпає. Правиця безсило опускається, я знеможено падаю на стілець і починаю плакати. Вейн намагається не дивитися у мій бік і звертається до Верби:

— Що, в дідька, відбувається?!

— Нічого, він — придурок. Я помітив, що в нього очі блищать, штовхнув його легенько, а він — ненормальний! — як сказився! Ледве мене не вбив, пришелепкуватий!

— Марчелло, що з тобою?

Мама хоче знати, що зі мною. Адже проблема в мені, звичайно. У цьому домі не можна навіть сльозинки зронити, не можна сумувати через те, що твоя мати прислужує в обмін на кілька оплачених комунальних рахунків.

Та які там рахунки? Я і надалі сам собі розказую оці байки про рахунки, хоча в душі добре знаю: вона робила б це і задарма. Тому що треба бути таким, як Вейн, витирати об інших ноги. Інакше тебе вважатимуть чудовим хлопцем, який дарує прекрасні квіти. І витиратимуть ноги об тебе.

— Посварився сьогодні з одним.

Не знаю, чому і навіщо я таке бовкнув.

— Де посварився, якщо ти навіть із дому не виходив цілий день?

Молодець, сам себе підставив. Тепер доведеться придумувати якусь казку, що відповідала б нісенітниці, ляпнутій раніше.

— У чаті, — відповідаю, — у нас група в MSN, і там один постійно насміхався з мене. Все згадував про моє косе око. Щоразу, коли я щось писав, він відповідав «косоокий».

Я сам не чекав від себе такої фантазії; зазвичай у мене не дуже багата уява, а тут за мить придумав барвисту і доволі вірогідну картину. У мене синдром Дуейна, із самого малечку. Якщо я дивлюся ліворуч, то ліве око не рухається. Я продовжив:

— Він усе торочив: косоокий, косоокий. Дехто в групі вставляв смайлики «помираю від сміху». Я і розлютився, написав йому, що коли у нього зі мною пов’язані якісь проблеми, то можемо зустрітися і вирішити. А то в мережі всі сміливці.

— Молодець, Марчé. Правильно вчинив, — каже мені Вейн.

— Дехто з моїх друзів став на його бік, — продовжую я, увійшовши у раж від власної розповіді. — І почали казати, що я — йолоп, жартів не розумію, що не можна погрожувати людині через кілька дотепних слів. А я відповів, що з ними я теж готовий розібратись, якщо треба. І тут вони всі згуртувалися і накинулись на мене — навіть ті, хто раніше мовчав. І давай гуртом писати, що я — слабак, недоросток і мені краще заткнутися. І тоді ще один тип написав: ти справді косоокий. І всі одне поперед одного стали мене обзивати. На екрані виникла ціла колонка зі словом

косоокий

косоокий

косоокий

косоокий

косоокий.

Я замовк. Мабуть, я таки перестарався з описом масштабів трагедії. Але саме так я почуваюся цього вечора: