Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

— Тольде, — повернулася вона до Мироновича. — І ти мене вибач. Це все коньяк і... розбещений Париж. Вплив загниваючого Заходу. А ви працюйте. Я вам не заважатиму. Я помчала на студію, — вона поцілувала Вітольда і той зрозумів, що перед ним зовсім не та жінка, яка кілька хвилин тому увійшла в їхню свідомість з небаченою розв’язаністю й аморальністю. Хоча, саме ці самці, здається, бачили й не таке. Але саме вони, як це часто трапляється, демонстрували свою цнотливість при найаморальнішій розбещеності, непорядності — а при першій можливості шахраювали, безцеремонно брали хабарі, купували жінок за гроші й обіцянки, не гребували найпримітивнішим авантюризмом, принизливим підлабузництвом, багатоликим лицемірством, безхребетною безпринципністю і небаченою ницістю перед сильнішими від себе зі світу сього у хвилини бізнесової вигоди і на щаблях державного кар’єризму.

Наступного дня після незабутньої зустрічі з Роксаною-невидимкою Васьок Валяй, як він висловлювався, завалився по-татарськи до Мироновича. «Кіндер-сюрприз» сиділа за комп’ютером і розцяцьковувала свої й без того рожеві губки ще у червоніший колір. Валяй нахилився над нею, поцілував у щічку і поклав перед нею «Шедевр» шоколадної фірми «Рошен». Власник «Рошена» був його приятель і кум. Друзі дали слово підтримувати тільки вітчизняного виробника і тому найчастіше купували товари, які вироблялися тільки ними.

Міла вдячно посміхнулася Валяю. Він, притуляючи свої губи трубочкою до її вушка, запитав:

— Бос у себе? Сам?

Міла глянула на його круглу, як у колобка, голову, його заплилі жиром поросячі, ледь помітні у зіницях, очі і кивнула, ніби економлячи слова, або не бажаючи їх витрачати на Васька Валяя.

Незважаючи на неодмінні гостинці, Міла не любила Васька Валяя, як і його присутності у приймальні. її дратувала його фальшива усмішечка. Вона викликала в неї алергію, і все ж вона мовчки кивнула головою, даючи зрозуміти «газотрейдеру», що Миронович у себе і сам.

Валяй влетів до кабінету і, не вітаючись, ще з порога випалив:

— Шеф, пальчики оближеш.

— Привіт! — підвівся Вітольд з-за столу і запропонував місце Валяю на дивані.

Васьок по-свинячому посміхнувся тільки очима, навколо яких урізнобіч розбіглися по тлустому його личку зморшки і, голосно сміючись, запитав, звертаючись до дивана:

— Майоре, я Диван. Я Диван. Як чуєте мене?

— Перестань. Поле перевірене — мін немає. Можеш сміливо йти в атаку, — процитував він мимо своєї волі Роксану і почав згадувати, коли ці слова вона вперше сказала, що вони настільки глибоко увійшли в його лексикон. Він поглянув на свій службовий стіл, купки службових паперів і пригадав. «Так, саме тоді. Тоді, коли вона лежала на цьому столі і в цьому кабінеті й, не спускаючи з нього своїх карих великих очей, посміхалась, промовляючи: «Командире, сміливіше. Поле перевірено. Мін немає. Можна підніматися в атаку. Ну, сміливіше. Не підірветесь...»

— Учора на фестивалі «Конкурс краси» двох дівиць підхопив, — донеслось до слуху Вітольда. — Обидві — «міс Україна». Забув, щоправда, хто яке місто репрезентує, але яке це має значення.

— І що ти з мене хочеш? — поклав авторучку з золотим пером Миронович.

— Дурний, все оплачено. Рошен — парубкує. Від вілли ключі в мене. Джакузі кипить енергією і насолодою. Люди живуть тільки раз на цій землі...

— Візьми сьогодні когось іншого. Я боюсь, що Роксана нас і там знайде. Ці особи в спідницях зі статусом найдревнішої професії — справжні нишпорки.

— Кинь. Життя дається тільки раз і від нього треба взяти стільки, скільки влізе.

— Я не можу. У мене робота. Листів купа. А де Супкіс, Базаров?

— Ти що! Я — з Базаровим?

— Візьми Шора.

— Шор? Він, як Ізраїль, що весь час боїться терористів. Так і Шор — своєї Ади.

— А Вовко?

— Ну знаєш. Дві свині в одних джакузі — це занадто. Що ж ми «міс красунь» поливатимемо з чайника? Та й після того живота і мені в джакузі місця не вистачить. Його ж на Великдень колоти збираються. Не може ж істота з таким жировим навантаженням довго жити...

Миронович після цих слів глянув на «газотрейдера». Його статуру можна сміливо було віднести до статури Вовка: така ж тлуста і така ж товста. Черево аж розривалося над поясом. Виривалося назовні, як тісто з діжі, обв’язаної матерією. Миронович пригадує дні народження обох. Він для них замовив кольорові таблички з філософським висловом і обом почепив над їхніми столами у їдальнях:

«Пам’ятай! Ти своїми зубами копаєш собі яму!»

Хотілося запитати, чи Валяй таблички не зірвав, але замість цього Миронович заперечливо покрутив головою і мовив:

— Тільки не сьогодні. Папа...

Папа полоще свої екс-члени в Чорному морі. Мама — також. Разом зі своїми екс-органами.

— Не блазнюй, — Вітольд любив часто вживати це слово і не допускав, щоб у його кабінеті хтось щось погане говорив про Папу, а особливо — про Маму...

— Плачу півмільйона «бабок», старий.

— Тобі щось треба, «газотрейдере»?

— Не буду лукавити, Тольде. Один підпис Папи на одному документику...

Миронович на якийсь час відклав авторучку, глянув на Васька очима допитливого і аж після деякого вагання, перед цим показавши вказівним пальцем на стелю, мовив:

— А ти знаєш, що підпис, — Миронович вдруге глянув для чогось на стелю і вже після паузи додав: — Його!!! Підпис! Коштує дорожче, ніж підпис інквізитора Торквемади чи імператора Калігули на світових ринках?

— У джакузі все обговоримо, — спокійно відповів на це Валяй. — Я не забув... і тебе також. Хочеш готівкою? Прямо зараз. Кейс зі мною. У приймальні. Ти ж наказав — з кейсами до кабінету не заходити. «Кіндер» з кейсом і не пустила. Наказав би з дипломатом — тоді може викрутився б, — скаламбурив Валяй. — Сказав би, що ти мав на увазі не мертвого портфель-дипломата, а живого. А так, кейс залишився біля неї.

— Тоді, дорогий «газотрейдере», ти береш кейс, а я... «Кіндер-сюрприз»...

— Зрозумів. Той, що в кейсі?!

— І той, що в