Читати книгу - "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"

На той час, коли запаси, якими, второпавши, що заробленого повік не дочекатися, потихеньку відшкодовував собі свою працю — таку саму загарливу і бездоганну, як тоді, коли все текло звичним плином, зі зверхниками нагорі і ним, Григором, у цеху, бо як не міг вище від себе скочити, так нижче вродженої чеснотливості впасти, потихеньку вичерпалися, як висякає струмок, позбавлений доживи, Григір знайшов постачальників, щоправда, і шкіра була не тієї, що колись, вичинки, і завозили її прихапці, а вже ґума — досить було Григорові оком скинути, щоб побачити її ще більшу, ніж попереднього разу, непридатність, а тут ще й клей такий, що задля певності Григір змушений прошивати ниткою; лише воску, якого мав досхочу, не шкодував, підправляючи скількимога ґанджі сировини.

Бувало, замовить чоловік взуття, ще й терпляче стоїть, доки Григір знімає мірку — і хоча робить це Григір лише раз, зате вже з такою ґрунтовністю, що всіх семи, які в приказці, вартий. А потім, як пора забирати, візьме та й не прийде. Григір не побивається — не сьогодні, то завтра. Якщо ж і завтра, і позавтра ні, нічого не вдієш. Бере Григір пару-сирітку й, уважно оглянувши, ставить на полицю, де вже кілька таких невикуплених чекає.

Так утворилась у Григоровій майстерні манюня крамничка. Ні-ні, і хтось, уподобавши, купить, а ті, котрі залишаються, служать Григорові візитною карткою, привабою — всякий, хто до рук візьме, відразу бачить. Таких добротних ні передше, ні тим паче тепер не надибаєш.

А тут ще й, ніби не досить, — показуй, Григоре, бомажку.

— Григір Корнійович Нечепа?

— Або хто, — буркає Григір, тяжко підводячи погляд. Не звик він ні ховатися, ні хитрувати — понадто через якусь марничку. Хай як потурить його доля, Григір, очунявши, наче земля силою сповнила, встає і — вйо.

Ще й не одну, а дві!

— Як ні — штраф.

Штраф!

— За несанкціоновану перебудову.

— Так же ще вісімдесят п’ятого года суціоновано, — звістка про перебудову досягла свого часу, хоч і з деяким запізненням, Григорового вуха. Не ширяючи у високих матеріях, якою була і залишалася для нього політика, до пуття не уявляв, що переінакшуватимуть, трохи непокоївся, але не так, щоб аж дуже.

Григір прикладав усе до свого світу, в якому найпершим зазнає рятунку будинок, де мешкав, так що Григорів поверх, який щороку глибше всідав у ґрунт, буде піднесено вище. Григір ужив приготувань, як йому підказував розум, проте ніхто не з’являвся і все зосталося, як передше, лише закрилася фабрика, на якій працював, мовби недогледів її, захопившись будинком. Наче річка, що вийшла з берегів зовсім не там, де чекали.

Не слухали Григора — він їм тлумачить, а вони своєї гнуть, мовляв, і в нас, Григоре, губа не з лопуцька. Може, ти й майстер і твої шкарбани, кажуть, надійні, не тобі, однак, нас осмикувати.

— А майстерня твоя, Григоре, який по батьку — Корнійович, під закриття.

І Григір, якого охопив відчай, як ото Ісуса на хресті, погрозливо заніс над собою колодку.

— В мене син. Може, ви його будете годувати?!

Аж як пішли, Григір сплюнув услід спересердя.

У світлі миті Григір думав про Павлуся, який виросте колись таким самим майстром, як він, і Григір відступить йому майстерню, що вже тепер їхня спільна, і ходитимуть до його сина діти тих, хто шиє зараз у нього, і шевцюватиме Павлусь незменш знаменито, а слава його, який батька свого перевершить, на Григорову подвоїться. Григір ще більше старається — від мрій робота йде, як помащена, а ще в уяві, як доля простре заступницьке крило над Павлусем, коли самого Григора, бо ніхто не вічний, не буде.

Лише тих митей ставало дедалі менше. Замість них обсідали Григора негаразди. Споганів, хоч гріх так казати, хліб — Григорові здавалося, що їсть пересолений суглинок. Увесь людський світ став раптом подібним до шкірозамінника, з якого, відколи закінчилася шкіра, майстрував одіж для людських ніг. Усе рухалося назустріч своїй погибелі — гіркло, прокисало, псувалося, брехало, теряло глузд і подобу. Світ, що складався тепер із самих тільки покращувачів, підсилювачів, барвників, нагадував підробку самого себе, мовби, створивши йому подобу, можна було самого його викинути на смітник. Лише в сніговика, коли наставав грудень, п’ялилося набакир незмінне металеве відро з дещо більше проіржавілим днищем.

Але й над таким, несправжнім, Григір трудився, самовіддано видобуваючи з нього все, що міг, аби покупці, яких він одразу поставив до відома, по справедливості знизивши ціну, якнайменше потерпали від кепського дерматину, ще й до біса неякісного, придатного, може, для сумочок, але не для взуття, змушуючи Григора потроювати ретельність, бо й далі лишався залюбленим у своє ремесло. От тільки фірмового знаку, отого «мейд», більше не ставив.

Не зрозумів Григір і навіть образився, коли покупців його виробів, в які, пересиливши нехіть до поганющого матеріалу, вкладав усю душу, поменшало, а небавом останні, найвідданіші, покинули його, і тільки дехто приходив вряди-годи в невеличкій потребі, нових же ніхто не замовляв. І Григір, мовби зажура — тягар, що тисне на плечі і підкошує ноги, опустився і довго сидів на полямованій мохом, гейби оксамитом, приступці, глухий до тріскотіння сороки, яка з верхівки куща роздзвонювала новину про збанкрутілого чоботаря.

Насидівшись, поклигав — бездумно, навмання, наче тільки тому, що в цей бік вуличка злегка, майже непомітно спадала вділ. Наче для Григора, причавленого тягарем, і таке непомітне — гай-гай багато. А вже за рогом, не треба було далеко ходити, відкрилася Григорові доглибна свавільність усього, що з ним учинено.

Десяти хвилин не йшов, а налічив їх, взуттєвих крамниць, тільки по цей бік вулиці — три. І на базарі, на місці якого передше — Григір дав би руку на відтин, що не вигадує, — був сквер, будка попри будку, топчучи одне одного, спиналося взуття, припадаючи до вікон-вітрин, мовби у сподіванні на покупця, за якого і його, Григора, легковажно сприйняло. Досхочу — жіночого і чоловічого, відкритого і закритого, класичного і наймоднішого, на широку ступню і видовженого, навдивовиж елегантного, розмаїтих фасонів, крою, відтінків. Привезеного звідусіль — можливо, й не такого дешевого, одначе доступнішого, ніж його міг дозволити собі шити Григір. Бо хай скільки би Григір опускав ціну, за менше, ніж обходилася сировина, не віддав би, навіть якби понад те не зажадав ні копійки — за свою працю! А як воно було зроблене, поставлене, освітлене — що й він, Григір, підпав під гріховні чари.

Взуття везли і везли, щоб, мов землю снігом,