Читати книгу - "Будь моїм, Тома Глубокова"

Через секунду на них лягає чоловічий піджак. Звісно що, запах я впізнаю і ніяково повертаюся до абсолютно спокійного Кирила. Він не злиться, але явно не розуміє, навіщо я так вчинила. І не встигає нічого запитати:

- Кир! Все нормально? - до нас підходять Саша і Єсенія. Чоловік теж ділиться своїм піджаком з дружиною.

- Все добре, просто...

- Мені стало душно, все нормально, - допомагаю йому збрехати. І помічаю, як здригнулися його пальці на моєму плечі. А може, Кирило закоханий саме в неї, в Єсенію? Це цілком зрозуміло, хоч і зовсім не моя справа.

- Так, розумію, гостей багато, душно, а офіціанти зовсім не стежать... Піду-ка...

- Вгамуйся, - ніжно зупиняє Єсенію чоловік і дивиться на мене дуже уважно, повністю оглядає, а потім переводить погляд на Кирила. - Радий, що ти прийшов не один.

- Ти це говорив. Дякую. Гарного вечора. Побачимося через кілька днів.

Кирило потискує руку друга і коротко цілує тильну сторону долоні Єсенії. А Олександр чемно торкається губами моєї руки. Його дружина обіймає мене.

Коли підходимо до автомобіля, Кирило дуже несподівано відпускає свого водія, давши йому кілька купюр. Потім обходить свій джип і відкриває мені двері на переднє сидіння. Я обережно сідаю, ні на секунду не боячись його. Поки що. Чому я впевнена в ньому, не знаю, але ледь він сідає за кермо і заводить машину, я прикриваю очі і розумію... Я провалила все, що можна провалити.

Звільнить, напевно, або змусить відпрацьовувати гроші, а потім вижене.

Я обережно дивлюся на нього в профіль і повільно паморочиться голова. Він ідеальний, красивий і впевнений. Тримає кермо однією рукою, другою водить по губах, задумливо дивлячись вперед, не забуваючи стежити за знаками і світлофорами. Все ще приємно пахне, все ще обіймає його тепло від піджака. Я хочу плакати, адже розумію, що це кінець... Ну, хто захоче терпіти дівчину, яка не змогла впоратися з таким простим завданням?

Він заїжджає по дорозі в якийсь магазин, залишивши мене в машині. І знову їдемо.

Коли ми залишаємо межі міста, окружну, я починаю дрібно тремтіти. Я ж знаю про нього багато і тепер стали миготіти перед очима картинки, в стилі улюбленого батьківського «Бандитського Петербурга» або «Бригади». Я нервово стискаюся на сидінні, сльози самі собою потекли по щоках.

Особливо, коли велика машина звернула на грунтову дорогу і, ще хвилин п'ять рухаючись повільно по бездоріжжю, зупинилася. Я заціпеніла від страху, стискаючи тканину дорогого піджака і обережно глянула на Кирила.

Він помічає мої сльози і різко напружується:

- Лілі, ти чого це плачеш? - не розуміє він. Хмуриться, немов не хоче вбити мене тут. Я мимоволі смикаюся від його пальців, які тягнуться до моїх щік, тремчу всім тілом і ледве можу дихати.

- Будь ласка...

- Так-так, стій... Не розумію, що все ж сталося? Я образив тебе в ресторані? - чоловік здивовано дивиться на мене.

- Ви... Ви... Кирило Маратович, будь ласка, я все виправлю... Просто не потрібно, благаю вас... - шепочу беззв'язно тремтячими губами. Чоловік хмуриться.

- Та-а-ак! - йому явно набридають мої сльози і він ловить моє обличчя долонями. - Заспокойся. Чуєш? Лілі, будь ласка, заспокойся!

Він дає мені води, яку жадібно п'ю і трохи приходжу в себе. Чоловік теж випиває.

- А тепер, спочатку. Що ти виправиш?

- Я все зіпсувала, поводилася не так, як потрібно... - я дивлюся на свої пальці, які стискають маленьку сумочку. - Зрозумійте, я вперше в такому ресторані, в такій компанії... Я б хотіла все виправити, але не знаю як... Будь ласка, дайте мені ще один шанс...

- Хм... - Кирило вислуховує мене. - Тобто, ти плакала, тому що... Погано зіграла роль моєї дівчини?

- Ну, ви ж тому хочете... Тут... Ну, вбити... - я зацьковано дивлюся на чоловіка.

- Що? - охренів, здається, абсолютно щиро Кирило, моргнув, незрячим поглядом дивлячись на мене і мовчки відкинувся на спинку крісла. Реготнув. - Ти помиляєшся, крихітко, я не хочу тебе вбити.

- Правда? - я з надією дивлюся на нього і він посміхнувся:

- Еге ж. Ти можеш вважати інакше, але зіграла ти дуже добре. Я вирішив привезти тебе сюди, де відкривається гарний краєвид на місто... А мене прийняли за вбивцю...

Він тихо сміється, хитаючи головою. Я випрямляюся і дійсно через лобове скло бачу нічне місто перед собою. Воно горить мільйоном вогнів, розкидане на багато кілометрів вперед, до самого горизонту і це виглядає неймовірно.

- Як красиво... - тихенько прошепотіла я. - Вибачте...

- Нічого, все розумію, - кивнув він, глянувши знову на мене. - Я б і не те подумав, будь таким же слабким і милим. Єдине, що потрібно все ж було зробити - це поцілувати мене, щоб ні у кого не було питань. Ми це спишемо на... Твою невинну і ніжну натуру, нічого.

- Просто... - я навіть спину розслабила, кусаю губи, але наважуюся зізнатися. - Я ніколи не цілувалася ще.

Чоловік здивовано завмер. Округлив очі, кумедно підняв брови.

- Серйозно, чи що?

- Ну, так, - знизую плечима скромно. Чоловік ковтнув і відвів погляд на нічне місто.

- І, тим не менш, погодилася на цю авантюру? Через гроші?

- Частково, - я відвернулася, не бажаючи обговорювати свою сім'ю з ним. Він - моя віддушина і поки я поруч з ним, хочу думати тільки про нього.

Чоловік бере пакет з заднього сидіння і дістає з нього дві пляшки шампанського і нарізку сирів в пластмасовому контейнері. Я дивлюся на нього здивовано, коли Кирило відкриває пляшку і дає мені.

- Я не подумав про стаканчики, тому будемо пити з пляшок, - спокійно пояснює він. - Це таке ж шампанське, як на святі.

- Але ви ж за кермом.

- Я можу водити в будь - якому стані, не бійся, - Кирило прибирає в пакет обидві пробки і посміхається мені. - Давай сьогодні на "ти", все ж? Я ледь не вкрав твій перший поцілунок. Думаю, маю право.

- Я не п'ю алкоголь...