Читати книгу - "Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті"

Розділ 9 – Час разом.

– Не їж мене, я несмачна! Чесно!

Змій у відповідь зашипів, а я відсторонено подумала про те, що, здається, повторююсь. У нас вже була така ситуація, я теж говорила, що не смачна, поки, зрештою, не знепритомніла. Але зараз я цілеспрямовано сюди прийшла і поки що темно, нехай і дуже страшно, я можу уявити, що десь поруч не велика анаконда, щоб її, а маленький вуж? Такий весь пронизливий і слизький.

Не допомогло, але я вирішила не засмучуватися. Поки я все ще смілива та безстрашна, треба брати бика за роги чи зміюку за хвіст. Прикривши очі і зітхнувши, я вирішила почати свою проникливу промову, слухаючи лайки та шипіння Ларі, який все ніяк не міг відчинити двері.

– Шан-новний Предводитель! – Урочисто видихнула я, трохи запнувшись. – Мені потрібно, щоб ви знову стали нормальним!

Замовчавши, я ще кілька разів зітхнула, таки довгі промови – це не моє. Але, заради свого щастя, я готова, якщо не на все, то багато на що.

– Мовчите? Ну-ну. Мені є що сказати! Через вас шас…е, та не пам'ятаю я, як вас звуть, але все через вас! Ось навіщо треба було створювати цей захисний купол, за межі якого ніхто не може вийти? – Потерши обличчя долонями, я плюнула на все і вмостилася прямо на підлогу в позі лотоса, стояти вже просто не було сил.

– Світлано!

– Ларі, не кричи, заважаєш! – Гаркнула я у відповідь. – На чому я зупинилася? Ах, так, купол. Давайте якось домовимось? Я вам помагаю, ви мені. Не думайте, мені багато не потрібно, тільки вийти за купол із моїми друзями нарлами та й годі. А далі робіть, що вважаєте за потрібне.

Посопівши кілька секунд, думаючи, чи нічого не забула сказати, я зітхнула. Ось, здавалося б, свої наміри я озвучила, а жодного відгуку немає. Неправильна я потраплянка. Іншим магію, чоловіка гарного, шанувальників півдюжини і все відразу, а мені дулю, а не плюси.

– Я ж думала, у світ інший потраплю, все чудово буде, а тут. Ні, звичайно, я не розраховувала, щоб мені все на блюдечку із золотою облямівкою приносили, але, якось неправильно все це, несправедливо, – слізно поділилася я, хоч заплакати таки не змогла. А може, мої сльози й пробудили б у цьому змії щось людяне? Та хоч чоловічу ворожість до жіночих істерик, головне, звичайно, щоб на тлі цієї неприязні він мене й не зжер.

Відсторонено подумавши, що ревіла я, швидше за все, ще в дитинстві, я підтиснула губи. На жаль, але показувати ровесникам слабкість або сльози не дуже доречно. Здається, в садку або в першому класі я часто зрошувала все навколо своїми сльозами, варто було Марку, єдиному синові в багатій сім'ї, якось обізвати мене. Ось тільки вся моя ніжність і боязкість випарувалася разом із першим залишеним мною фінгалом тому ж Марку. А якби не він, може, і не була б я настільки цілеспрямованою. Хоча, зараз його причіпки здавалися більше дурними дитячими заграваннями.

А може мені теж Змія-Предводителя за хвіст смикнути, щоб він прийшов до тями? Довести його до сказу, щоб побачивши мене в нього око смикатися починало, чи він взагалі відповзав, підтискуючи свій хвіст?

Ідея здалася мені дійсно доречною! Тож я відзначила дії цілющого еліксиру, тобто вина, який в голову розумні думки посилає.

– Ти не уявляєш, що я вигадала… – простягла я не без хвальби, буквально роздувши щоки від своєї важливості.

Змій щось там зашипів, але я тільки махнула рукою, не перейнявшись його грізністю. Коли є мета та приблизний план дій, не до страху мені. Та й що таке страх, коли тут мрія майже здійснилася!

Позіхнувши, я прикрила очі на кілька секунд, щоб упорядкувати думки, скласти план дій і…

Машинально витерши рота рукою, скривившись від неприємного смаку в роті, я застогнала. Голова буквально розколювалася. Зачекавши кілька секунд, звикаючи до пульсації у скронях, я повільно розліпила важкі повіки, загальмовано оглядаючись.

Зрозуміти, де я і що, власне, трапилось вийшло не з першого разу і навіть не з другого. Але як тільки до мене дійшло, що величезний хвіст, на якому я лежу – це не мішура і не частина інтер'єру, я ледве нервово не гикнула. Боги, я спала на Анаконді! Ні, не так. Дякую всім Богам цього світу, що спала я не всередині Анаконди!

Як я взагалі тут опинилася?

– Ш-ш-ш…

Не без побоювання покосившись у бік не дуже привітного звуку, я скорчила невинну пику, на яку тільки була здатна після веселої ночі. Змій не перейнявся, зашипів ще раз і зігнувся, ніби збираючись нападати, а я вчепилася в його хвіст, на якому весь цей час лежала, обійнявши його руками та ногами. Якщо вже жертиме, то нехай і частину себе злопає.

Не знаю, чи мені здалося, чи змій випав в осад від моїх дій, зависнувши на кілька секунд. Я ж вирішила користуватися ситуацією і вчепитися краще, якщо діє.

Але ось що мене справді зацікавило, то це світло в печері, адже коли я потрапила в цей світ вперше, його не було. Та й наскільки я взагалі можу згадати, вчора його теж не було. Згадати б ще, навіщо я прийшла і що робила…

– Ш-ш-ш…

– Не шипи! Думати заважаєш, – пирхнула я і завмерла, усвідомивши кому і що сказала.

Змій тим часом застиг, даючи мені можливість зрозуміти, що не такий він і дикий. Від полегшення мені хотілося сміятися, але хвіст я завбачливо не відпускала. Мало, раптом він не зрозумів мене, а лише відволікає жертву. Хоча, захотів би зжерти, зробив би це вчора, коли я сама приперлася до нього.

Мені не можна пити, мозок атрофується!

Ледве не вдаривши себе долонею по лобі, добре вчасно згадала, що голова в мене ще болить, я злізла з хвоста, вставши навпроти змія і склавши руки на грудях. Якщо пам'ять мене не підводить, ми вирішили вчора співпрацювати.

– Я поділюся з тобою емоціями, – ствердно сказала я, зрозуміти бще, як їх передавати. Нарли нічого про це так і не сказали, та й якщо забирають емоції, то якось самі, а я особливої різниці все одно не відчуваю.

"Нічого робити не потрібно" – хмикнув у моїй голові Дао, але навіть так я змогла помітити нотки полегшення. Хвилювався, чи що? – «Звичайно, хвилювався! Хто ж знав, що ти така бідова?