Читати книгу - "Омріяний Рим"

У Форумі видалася спекотна днина, і колишнє серце Римської імперії кишіло впрілими туристами. Один чолов’яга з Ліверпуля, зморено сівши на руїни, скаржився, що це якась дурня, що він розчарований і повертається на круїзний лайнер. За його словами, то лише купа каміння, не більше.

Утім, навколо місця розкопок Карандіні лунав збуджений гул, а біля огорожі довкола ями юрмилися туристи.

— Он там, — почав цей старий італійський копач, який розмовляв вишуканою англійською, — он там видно сміття та згарище, що вказує на VIII століття.

Я глипнув туди, куди він показував, на самісіньке дно ями, і, мушу визнати, мене охопив захват. Невже він має рацію? Здається, ні в кого сьогодні не виникає сумнівів стосовно вуглецевого датування, просто я був не певний щодо призначення споруди, яку він знайшов.

— Ось це ями від стовпів королівського палацу, — сказав археолог, видобувши малюнок будівлі.

Споруда на малюнку нагадувала довге бунгало, по якому вешталися люди з палицями. Я припустив, що це місце схоже на суррейський гольф-клуб. Ознакою вихованості Карандіні є те, що він не забарився з дотепною відповіддю.

— Слушне зауваження, — мовив він, — або на палац короля Артура, хіба ні?

За його словами, ми дивилися на місце, яке, ймовірно, слугувало палацом людини, яка заснувала Рим.

— Шановний містере Джонсон, — сказав геніальний італієць, — думаю, що це палац самого Ромула.

Так, я відчув приємне поколювання в потилиці, коли глянув на дно ями й збагнув, що дивлюся на самий початок Рима. На дні стояла дівчина в шапці й неквапно та дуже старанно розчищала ділянку. Перевівши погляд на стіну ґрунту ліворуч від неї, я чітко побачив у ній кілька століть римської цивілізації: тут відрізок цегли, під ним — чорна смуга, що вказує на пожежу або іншу катастрофу в цьому багатошаровому торті історії. А під ногами в дівчини була жовтувата багнюка доісторичних часів, коли на місці Форуму блукали вовки й олені.

Коричнева земля, яку зчищала та дівчина, була з VIII ст. до н. е. Вважають, що Ромул заснував Рим 753 року до н. е. То чи мав рацію Карандіні? Не бачу підстав сумніватися. За словами професора, навіть якщо Ромул ніколи й не існував, він таки має неабияку міфологічну вагу для Рима.

— Не забувайте, містере Джонсон, — сказав він, — що, заснувавши Рим 21 квітня 753 року до н. е., Ромул вдався до особливого підходу в управлінні, адже «Рим» — це не географічне розташування. Ромул поширив слово про те, що нове місто стане прихистком для всіх, хто прагне нового життя.

«До мене йдіть… Хто в лахмітті, хто хворий, голодний, бездомний»[69], — проголосив Ромул або ж сказав щось іще, і до Рима потягнулися вигнанці, біженці, убивці, злочинці й раби-втікачі. Отже, від самого початку Рим означав не етнічну чи географічну приналежність, Рим був ідеєю.

Цим ключовим аспектом римська цивілізація радикально відрізняється від грецької. Греки поділяли людей на греків і варварів, а еталоном грецькості була не тільки мова, а й походження. А римляни на походження не зважали, вони вірили, що стати громадянином Риму може кожен, хто того бажає та здатний це бажання довести. Вони вважали, що найвищою честю для римлянина є увійти в історію як людина, яка розширила Римську імперію, а для решти народів світу годі уявити долі кращої, аніж бути завойованими Римом.

Римський мудрець Пліній говорить про «незмірну велич римського миру» і молиться, щоб цей дарунок богів залишився з народом навіки. Він каже, що римляни даровані решті світу, неначе друге сонце.

Цікаво, як охоче народи завойованих провінцій погоджувалися стати римлянами. Відповідь проста: вони й справді щиро бажали бути громадянами Риму, підставляли усміхнені обличчя до другого сонця та грілись у його промінні.

Гуляючи музеями Європи, можна натрапити на зворушливі артефакти, залишені людьми, які зреклися своїх кельтських, галльських чи германських імен і стали римлянами.

Візьмімо, приміром, амфітеатр у Ліоні, збудований 19 року н. е. за правління Тіберія. 177 року він став місцем різанини християн. Збудував його представник місцевої знаті Кай Юлій Руф, який також є замовником тріумфальної арки в місті Сент. Повторіть про себе це ім’я: Кай Юлій Руф. Римське, хоч як крути. От тільки батька його звали Г. Юлій Катуанеуній, а діда — Г. Юлій Агедемопас. Прадід узагалі був Епотсоровід.

Не конче слід мати римський аналог Debrett's[70], щоб зрозуміти, що відбувається. Повернувшись на одне покоління назад, ми бачимо ім’я дещо менш римське й більш кельтське, аж доки не доходимо до неймовірного Епотсоровіда, який, я майже переконаний, свого часу воював проти римлян.

Коли ж вам цікаво, чому стільки з них мають ім’я Г. Юлій, причина тут та сама, з якої багато чорних американців — нащадків рабів мають прізвище Джонсон, — на честь Ендрю Джонсона, президента, що дарував їм волю. Отже, наші галли пишаються прізвищем людини, яка, завоювавши Галлію, дала їм римське громадянство. Вочевидь, громадянство Агедемопасу дав Юлій Цезар.

Хай навіть їхнє громадянство було не повним, не можливо без сліз дивитися на ту гордість, з якою місцеві жителі прагнули бути схожими на римлян. У музеї в Майнці є милий надгробок однієї парочки — Блуса та Менімани. Цей чоловік дожив до сімдесяти п’яти і, певно, був власником корабля, адже зворотний бік плити прикрашений зображенням типової рейнської плоскодонки. Можна припустити, що він заробив свій статок, коли постачав спорядження римським гарнізонам. Навіть по смерті він намагається скидатися на римлянина.

Почнімо з того, що існує могила цього чоловіка. По всій нероманізованій північній Європі мертвих спалювали, тому розповсюдження традиції поховання є показником швидкості романізації. Далі напис на могилі виконаний латиною, а сам Блус і його дружина із сином (можливо, рабом) зображені на барельєфі як типові римляни: вона — з песиком і плетінням на колінах, щоб показати, яка вона добра дружина, він — із сувоєм, щоб показати, що вміє читати.

Проте римляни вони лише наполовину. Придивіться до кельтського намиста на шиї Менімани, погляньте на дивний комір Блуса. А напис хоч і латиною, але в ньому можна помітити кумедні помилки. Так, про Меніману пишуть, що вона його uxsor, коли ж правильно буде uxor — дружина. Та й що це за ім’я таке — Менімана? Та й Блус чим краще? Отже, ми бачимо, що під типово римською оболонкою криється питомо кельтське чи германське ім’я.

А тепер погляньте на ім’я їхнього сина, який поставив цю плиту. Його звуть Прім. Більш римського імені годі вигадати.

Перед нами увічнений у камені процес романізації. Ми бачимо всі римські амбіції родини Блуса, так само