Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Олекса враз посерйознішав:

– Насправді, можу, хоч і не такий віртуоз, як та руда відьма. Та на відміну від неї, в мене є один великий плюс: принципи, якими я не поступаюсь.

– Угу, – мугикнула дівчина, – і я повинна в це вірити?

Чоловік відійшов до вікна, споглядаючи вулицю. Від цієї розмови залежало дуже багато, хоча вона не повинна була відбутись, в усякому разі – не зараз. Але, як вже сталося. Доведеться балансувати попри те, що його позбавили цієї можливості. Він розвернувся, усміхаючись:

– Я міг цього не казати. Ти б навіть не знала.

– Прошу мене пробачити, – втрутилась Оксана, – та вже йде заняття. Я попросила людину мене підмінити на деякий час, але ж там навіть Андрія нема!

– Нема? – здивувалась Ірена.

– Так. Він захворів, – кивнула білявка. – Та пару занять я можу провести без нього, хоча й не так ефективно, як це робить він. Точніше, як це проходить у тандемі з ним: я знаходжу ключ до внутрішнього, а він коригує та пояснює те, що вийшло назовні.

– Звичайно, – погодився Олекса. – Ірено, може, ти підеш з Оксаною? Я скасував одну зустріч, але в мене – ще декілька. Розмова нікуди не втече, а я – то вже точно. Можемо продовжити на обіді – скільки встигну, а після роботи – як тобі буде завгодно.

Ірені кортіло взнати все і прямо зараз, та вередувати через те, що люди повинні працювати – то таке. Хоча дехто заборгував їй купу відповідей, враховуючи все, що вона пригадала. І з цими спогадами їй якось жити відтепер.

– Гадаєш, – вона підняла голову, звертаючись до чоловіка, – маючи перед очима все те, що я бачила, я зможу спокійно малювати?!

– А ось із цим допоможу тобі я, – потягла її з крісла Оксана. – Ходім.

– Ірена, справді, – погодився Олекса, – просто спробуй. А я підійду о першій.

Мовчки, дівчина піднялась та попрямувала за Оксаною. У студії було четверо: хлопчина років десяти, дівчинка-підліток, парубок приблизно її віку, та жінка десь за сорок. Всі вони сиділи на стільцях та з цікавістю слухала оповідачку, що розказувала про витоки арттерапії та її досягнення.

Поява дівчат змусила невеличку аудиторію озирнутись. Ірені здалось, що всі дивляться саме на неї: дітлашня – із цікавістю, жінка – дещо роздратовано, а одноліток широко всміхався. Дівчина ковзнула поглядом по парубку: високий – мабуть, одного зросту із Олексою, та на тлі того видається більш худорлявим, русяве волосся вкладене у сучасну зачіску – видно, що хазяїн приділяє цьому немало уваги, і, здається, сірі очі.

– Прошу вибачення, – перервала ці споглядини Оксана. – На жаль, Андрія сьогодні не буде, та це не означає, що щось скасовується. Так навіть цікавіше: попрацюємо зі своїм внутрішнім самотужки, а він – на наступному занятті – вже дасть цьому раду, пояснюючи, де ми схибили, де змогли вивести якусь проблему, чи то – відчуття чогось, назовні, а де, навпаки, занурили це ще глибше. Тож, якщо ні в кого немає заперечень з приводу переходу до практичної частини, можемо розпочати.

Основна маса присутніх була цілком «за», окрім жінки, що, здається, була з розряду тих, хто завжди чимось невдоволений – є така категорія людей. От їй дійсно не завадять подібні заняття – розмірковувала Ірена, з подивом відмічаючи, що її саму таки тягне до пензля та фарб, неначе щось прорвало зсередини. Щось, що вона тамувала стільки років, переконуючи себе, що те не варте витрати часу на нього. Колись її тішила робота із графітними олівцями, та за кордони монохрому вона не виходила. Не досягши успіху на цім терені, вона взагалі від нього відмовилась, увірувавши у власну нездатність будь до чого. Тим більш дивним був для неї нинішній потяг до фарб, до кольору.

– Привіт! – раптом пролунало в неї над вухом.

Ірена виринула зі своїх міркувань надто несподівано й озирнулась дещо сполохано, враховуючи останню подію. Той самий парубок стояв поруч й простягав до неї долоню:

– Богдан, – хитнув він головою представляючись, – Пілецький.

Вона не встигла відреагувати на його жест, як у голові запульсувало червоним світлом повчання Олекси: не давати дозволу торкнутись себе. Але ж так можна й справді параноїком стати! Та чомусь їй насправді не хотілось відповідати на потиск: щось всередині противилось цьому усіма силами. Й не відповісти – мало того, що не ввічливо, ще й образливо. Вона судомно метикувала, як вийти зі становища гідно для обох. І вже ладна була простягнути й свою руку, та врятував випадок: дівчинка, що стояла зовсім близько до них, ненароком впустила бляшану місткість, здається з розчинником для фарб, й Ірена машинально її вловила, мало не розхлюпавши вміст. Проте, на руку їй таки трохи хлюпнуло, і вона, винно посміхнувшись, поспішила відрекомендуватись:

– Ірена.

Вдоволена собою, дівчина віддала бляшанку її хазяйці, й поспішила до мийки. Поки вона мила руки, поки втирала їх, Оксана вже встигла всіх розставити біля мольбертів, видати їм плеєри з налаштованою під кожного музикою, та чекала на неї:

– З чим хочеш попрацювати?

– Я сама обираю? – здивувалась Ірена.

– Звичайно ж. Обирай те, що тебе найбільше турбує: проблема, страх, ситуація, хвороба, незрозуміле відчуття. Або ж, навіть радість, – кивнула та.

– Радість?!

Оксана мрійно посміхнулась:

– Так. Інколи варто й радість виразити, чи то – відчути її, коли не вдається радіти, – вона сяйнула яскравим блакиттям своїх очей. – То на що будеш налаштовуватись?

Ірена згадала свою ранкову пригоду, й спиною пронеслись морозяні голки:

– Навряд чи малювання здатне позбавити мене страху – знов опинитись незрозуміло де, та ще й поруч з недружньо налаштованими людьми.

Оксана дивилась на неї аж надто зосереджено, немовби й справді мала намір віднайти рішення озвученої проблеми. Вже через хвилину вона розпливлась задоволеною усмішкою:

– Я знаю, що тобі потрібно, – вона майнула, наче вітер, та за мить повернулась з плеєром. – Думай про захист, – простягла вона пристрій з навушниками.