Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– Гадаєш, це має в майбутньому захистити мене від потенційної зустрічі з тими «милими» дамами? – криво осміхнулась Ірена.

– Не зовсім так, – хитнула дівчина головою, – скоріш, це дозволить тобі дещо скоригувати свій життєвий шлях, не дозволяючи пані Долі втілювати її примхи. Або, хоча б оминати їх.

Ірена недовірливо поморщилась:  

– Хіба це так працює?

– Повір мені: інколи ми самі обираємо не той шлях й вперто ним тупцяємо, як ті миші, що болісно кривились, плакали, та продовжували їсти кактус. А треба усього лиш не пропустити потрібне перехрестя і змінити шлях. Пробуй, – тицьнула вона їй до рук плеєр та відійшла до хлопчини, що надто активно намагався привернути її увагу вже декілька хвилин.

Ірена вдягла навушники й включила першу мелодію зі списку. Це були ірландські мотиви: бойові, динамічні. Така музика була їй до вподоби, хоча вона й віддавала перевагу року. «Невже це працює? – міркувала вона, не маючи змоги відкараскатись від сумнівів. – Малюнок, музика… Навіть у поєднанні можуть дати хіба що терапевтичний ефект. Але змінити долю?!»

Таж у її свідомості вже почали зринати якісь образи, що немало дивувало, адже вона завжди була впевнена у відсутності розвиненої фантазії. Та, наразі, руки нібито зажили своїм власним життям, вихоплюючи щось неясне, що формувалось десь у підсвідомості, й втілюючи те на аркуші. Вона навіть не розуміла, як їй вдається щось творити без попереднього малюнка, але пензель літав, мов зачарований, хоча вона й сама ще не до кінця розуміла, що втілює…

Дві години промайнули, наче й не було. Ірена не встигла завершити малюнок: залишився фон. Вона так і застигла з пензлем у руці, коли побачила, що інші вже збираються. До неї підлетіла Оксана:

– Ого! Цікаво.

Ірена не встигла відповісти, як до них підійшов її новий знайомий – Богдан Пілецький. Оксана чомусь заметушилась, вхопила її мольберт й кудись понесла, кинувши лиш:

– Потім домалюєш.

– А що було на малюнку? – зацікавлено спитав парубок.

– Втілення власного захисника від страхів, – усміхнулась дівчина, дивуючись тому, яким той захисник вийшов.

Вона обережно поклала на робочу стійку пензель й палітру.

– Може, пообідаємо? – запропонував Богдан.

– Пробач, – винно здвигнула вона плечима, – та я вже обіцяла пообідати з іншою людиною.

Якраз відчинились двері й до студії увійшов Олекса. Ірена помітила, як він, у міру наближення, ковзнув поглядом по Пілецькому, але то явно був не перебіжний погляд: він нібито встиг просканувати хлопця. Вона й сама не розуміла, чому так вирішила. Наче просто знала. Всміхнулась, згадавши маму з її періодичним яснознанням: «Так ось, яке воно. Треба буде уточнити в Олекси: чи й справді цей Богдан чимось його зацікавив?»

Чоловік підійшов посміхаючись до неї:

– Невже я запізнився й не побачу твою роботу? – він одночасно повернувся до парубка. – Добридень.

Той сухо відповів тим же й, вибачившись, відійшов.

– По-перше, я її ще не закінчила, – Ірена озирнулась навкруги, та свого мольберта ніде не помітила, на що лиш здивовано війнула бровами. – А, по-друге, Оксана, здається, десь її заховала. Навіть не знаю чому.

– Добре, – він підставив їй лікоть, запрошуючи покласти на нього руку. – Покажеш після обіду.

– Після обіду?! – вона вражено кліпнула. – А… хіба ми сюди ще повернемось?

– Чом би й ні? – Олекса хитро примружився. – Ти ж не завершила.

– Зате, – вона покрутила перед ним трохи забрудненими у фарбу долонями, – завершились мої дві години. Я піду помию руки, – додала слідом.

Поки вона відмивала фарби, Олекса віднайшов Оксану й про щось з нею говорив. Бачила вона їх лише боковим зором, але здалось, що вони обидва були надто напружені. Може й здалось, бо, коли чоловік знов підійшов до неї, на його обличчі грала усмішка, а з очей струменіло таке тепло, що дівчині стало аж спекотно. Вона поспішила взяти його попід руку, аби виринути з-під того жару.

Обідали вони у кафетерії з дивною назвою «Копоть&Баклажан». На щастя Ірени в них було навіть вегетаріанське меню, тож не довелось особливо сушити голову над тим, що б його замовити. Та це її мало хвилювало у порівнянні з тим, що вона мала намір витрясти з Олекси. Поки вони чекали на замовлення, дівчина втупилась в очі чоловіка:

– Я чекаю.

Той озирнувся навсібіч й похитав головою:

– Пам’ятаю, але тут надто людно для подібних одкровень. Пропоную відволіктись на більш абстрактні теми.

Ірена нахмурила брова:

– Тобто, відповідей я не дочекаюсь.

– Цього я не казав. О п’ятій вечора я звільнюсь і все докладно розповім, – він трохи лукаво посміхнувся, схиливши голову набік.

– Ага! – Ірена зімкнула пальці перед собою й обперлась на них підборіддям, висвердлюючи дві дірки у своєму співрозмовнику. – А до п’яти я буду вдавати секретарку?

– Ні! Не треба! – розсміявся Олекса. – Було вже досить, – заспокоївся він. – Я попросив Оксану, щоб вона віднесла мольберт з твоєю роботою до кімнати відпочинку, де в тебе буде нагода спокійно її завершити.

Дівчина здивовано кліпала очима у спробі осмислити почуте:

– Але ж… мій час завершився. І чому там?

– Твій час, – чоловік уважно вдивлявся в її очі, відмічаючи, що вони стали схожими на грозове небо, лиш блискавок бракувало, – вважай – не лімітовано. Якщо пам’ятаєш, через мене ти не отримала чималеньку суму. До речі, твоя квітка вже у рамці, під склом і в моєму кабінеті. По обіді покажу. Тож, з приводу часу: можеш займатись скільки завгодно й будь-коли, окрім суботи-неділі. А чому там? – він схилився ближче до неї. – Тому що ти, якимсь дивним чином, намалювала те, чого знати не могла, й ніхто не має те бачити.

Рівень здивування Ірени ріс просто-таки в геометричній прогресії:

– Що?! Як то?

Відповісти Олекса не встиг, оскільки принесли замовлення. Поки офіціант розставляв блюда на столі, вони їли очима одне одного, лиш «приправи» були різними: Олекса – з теплістю, Ірена – з сердитістю. Як тільки їх полишили наодинці, дівчина мало не накинулась на чоловіка: