Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Вимагаю пояснень! Хоч якихось, але негайно! – мало не прошипіла вона, проте притишивши голос.
Олекса демонстративно потяг носом повітря:
– По-моєму, аромат, якщо й не божественний, то апетитний точно, – одна його брова нахабно вигнулась. – Поїжмо, а потім, як залишиться час, я поясню дещо бодай про Пілецького.
Тепер вже була черга Ірени заламувати брова:
– То я мала рацію, й твій погляд на нього – був не просто погляд?
Він вдоволено осміхнувсь:
– Я вже казав: ти – уважна.
Вона вирішила не псувати надалі апетит суворим допитом, й з задоволенням зайнялась дегустацією блюд, вдовольнившись бодай останньою ремаркою.
Після обіду Олекса, як і обіцяв, привів Ірену до свого кабінету. Він був світлим, з великим вікном від самого полу. Стіни мали приємний бірюзовий колір, й дівчині чомусь закортіло торкнутись його. Саме так: не стіни, а кольору! Щось з нею дійсно відбувалось останнім часом. Раніше, вона віддавала перевагу лиш чорному: практично й відповідало її настрою. А тепер вона смакувала різнобарвність! Немов підмінили… Торкнутись кольору – маячня якась.
– Стіни такими й були, коли ти орендував? – озирнулась вона на Олексу.
– Ні. Попросив викрасити саме в цей колір.
– Чому? – вона помітила свою роботу, що була прямо навпроти столу, і пішла до неї.
– Мені, як юристу, потрібна довіра клієнта, а бірюзовий – покликаний збуджувати прихильність, та корисний для ораторства, – він наблизився до дівчини. – Здається, ти її і розгледіти тоді не встигла.
– Так, – погодилась вона, – я її писала, наче в якомусь маренні. Зі мною такого ніколи не було.
– Цікаво: що ж ти нею хотіла висловити?
В тоні Олекси явно відчувалось друге дно. Ірена різко розвернулась й влетіла в бурштинове полум’я. Їй довелось зібрати усі свої сили, щоб витримати цей бурхливий погляд не почервонівши й не демонструючи внутрішнє тремтіння, що вмить охопило її. Вона погрозила чоловікові пальчиком:
– Здається мені, якби були нарциси такого ж кольору, як та орхідея, то я скоріше отримала би їх у подарунок.
Сміх Олекси розлетівся по приміщенню:
– Я не настільки самозакоханий! Але ж, погодься, бачити натяк на себе – завжди приємно, якщо він на такий кшталт, – він стишив сміх, але продовжував усміхатись. – Та все ж, себе я не кохаю. Це вже було би дійсно збоченням. Любити себе – так. Можна й навіть потрібно. Але кохати треба жінку, – бурштиновий вир в його очах розкручувався все більше, затягуючи в себе. – Або ж, жінці – чоловіка. Й, бажано, щоб їх уподобання співпадали.
Ірена відчула, що навіть звикло прохолодні пальці її почали пашіти, й відвернулась до картини:
– Я не знаю, що хотіла висловити. Це було, як… порив душі.
Він обережно поклав руки на її плечі:
– Мені подобаються такі пориви.
Ірена заклякла, прикусивши губу. Вона ніяковіла від цих доторків. Від її щік зараз, мабуть, можна було багаття розводити. Як на зло, спливла ранкова сцена з гарячими доторками до оголеної шкіри, і їй нестерпно захотілось розчинитись у повітрі, та, на жаль, така опція їй не надавалась. Вона крадькома зітхнула, й спробувала трохи змінити тему:
– Хтось обіцяв про Пілецького розповісти.
– Так. Пробач, – Олекса прибрав руки. – Може, сядеш? Так буде зручніше, – кивнув він на одне з крісел біля столу.
Ірена з задоволенням мало не впала у найближче, бо вже й ноги її починала тремтіти від знервування. Чоловік сів навпроти:
– Пілецький намагався потиснути твою руку?
– Оксана донесла? – дівчині не сподобалось, що кожен її крок хтось контролює.
– Це інше, Ірено, – потер лоба Олекса. – Вона підстроїла так, щоб йому це не вдалося.
– Тобто?! – Ірена аж витріщилась на нього. – Бляшанка вилетіла з рук дівчати не просто так?!
Це вже було занадто: те, що коїлось навкруги неї.
– Не просто так, – підтвердив чоловік.
Та продовжити він не встиг, бо хтось постукав у двері.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Позасвіття, Лара Роса», після закриття браузера.