Читати книгу - "Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя"

Я найчастіше відмовляюся від «зовнішніх» методів і обираю «внутрішні». Священики, з якими я познайомилася в єзуїтському молитовному притулку в Клівленді, поділилися зі мною догматом святого Ігнатія Лойоли, який започаткував їхній орден. Вони відкидають весь свій страх, тривогу й сумніви і зосереджуються на вірі та служінні Господові. Для них не має значення ані здоров’я, ані багатство, ані слава, ані довголіття. Вони бажають лише того і обирають лише те, що допомагає їм уповні служити Богу й іншим людям.

Мені імпонує ідея обдуманого розпізнавання. Свідомо просити про зрозуміле рішення, а потім чекати на нього. Зазвичай тобі доводиться зачекати, доки стихне весь галас. У деякі дні я почуваюся так, наче в моїй голові почалася шкільна перерва і галасливі діти бігають туди-сюди й верещать.

Потрібно навчитися відрізняти голос Бога від решти голосів. Один священик описав голос Святого Духа як м’яке скрапування води на губку, тож голос Бога не має нагадувати потік бурхливої води, що спадає на скелі. З часом стає легше визначити, що якийсь із голосів не належить Богові. Для мене це галас і «статичні перешкоди», через які я почуваюся засмученою, винною або розгубленою. Голос, почувши який, я відчуваю, що мене притис до землі весь земний тягар, переживаю неспокій та роздратування, не може належати Богові. Розгубленість, галас і зневіра — це три сигнали, які свідчать про те, що слід припинити роздуми. Моя подруга Рут часто нагадує мені: «Припини вірити в усе, що спадає тобі на думку». Мені потрібно зачекати тиші, ясності та спокою, щоб іти далі. Іноді я просто піднімаю руку й кричу: «Стоп!» — і гамір ущухає.

Коли я відчуваю, що мене немовби побили зсередини, «битку» тримає не Бог, а я. Мій Бог неозброєний. Він люблячий, радісний і ніжний. Чистота Божої любові приходить до мене через тихий спокій, який допомагає відкрити щось чи навпаки — закрити. А тоді, незалежно від мого вибору, я підтверджую його з людьми, яким найбільше довіряю, — чоловіком, дітьми та найближчими друзями.

Коли ж я відчуваю, що заблукала, я навчилася чекати, доки все мине. Розгубленість і сумніви зникнуть, подібно до турбулентності під час польоту. І нехай мені доводиться їхати бездоріжжям, я не відхиляюся від курсу. Я не можу дозволити «галасливим пасажирам» вести мене за собою. Найкраще для мене — зачекати. Я не вдаюся до змін, доки все не проясниться. Я молюся про ясність, а тоді медитую, щоб отримати її. І навчилася не приймати рішень розпачу, страху чи втоми.

Це зовсім не означає, що потрібно залишатися бездіяльним, доки чекаєш. Продовжуй молитися, медитувати, роби записи в щоденнику, розмовляй з тими, кому ти небайдужий. А ще можна трохи подрімати. Іноді, перш ніж відпочити, я молюся про духовне пробудження. Кажуть, відповідь завжди з’явиться — якщо ти справді цього хочеш.

Я отримала відповідь, коли припинила боротися зі своїм рішенням. Замість того щоб міркувати над тим, залишитися мені в «Beacon Journal» чи піти працювати у «Plain Dealer», я вирішила взагалі не думати про це протягом наступних 48 годин. Я досить довго молилася й займалася самоаналізом. Я вже попросила ясності й натхнення. Настав час розслабитись, не перейматись і вірити в те, що відповідь з’явиться сама, коли я буду готова її почути.

Я поїхала навідати доньку, яка вчилася в коледжі в чотирьох годинах їзди від нас. Ми провели чудові вихідні — вешталися студмістечком, ходили на шопінг та реготали з її друзями. А коли я почала збирати речі, щоб їхати додому, якоїсь миті зрозуміла, що маю робити. Відповідь з’явилася, коли в моїй душі запанував спокій.

Того ранку я позичила в доньки блузку, щоб одразу поїхати до «Beacon Journal» і повідомити, що звільняюся. Тоді я ще про це не знала, але моя колега і гарна подруга Шеріл, якій теж запропонували роботу в «Plain Dealer», прийняла таке саме рішення. Ми з Шеріл повідомили про це керівника в один і той самий день. І майже однаково вдяглись — у чорні брюки та білі блузки.

Ось так усе й вирішилося.

І ми ніколи не озиралися назад.

Урок 20

Важливим є не те, що можеш зробити ти

А те, що може зробити твоїми руками Бог

Трапляються дні, коли погані новини з усього світу переповнюють тебе хвилюванням.

Бідність. Безробіття. Війни.

Хто зможе виправити все, що негаразд із цим світом?

А тоді ти дізнає́шся про таких хлопців, як Рік Бернс, які просто роблять те, що можуть, там, де вони є.

Компанія «Burns Auto Service» розташована на розі вулиць у маленькому містечку Бей-Вілідж, штат Огайо. Люди привозили сюди свої автівки, щоб відремонтувати глушник чи замінити оливу, а одного дня почали давати гроші, щоб «тюнінгувати» одне життя.

Вивіска на «Burns Auto Service» рекламує глушники й тюнінг. А оголошення, прикріплене до дошки всередині приміщення, інформує відвідувачів про те, що там відбувається насправді.

Рік Бернс має кучеряве волосся, відтінок якого нагадує світло-коричневі іриски. Він носить сині робочі штани — вони аж чорні від оливи та жиру, бо вбирають їх у себе, коли він лагодить автівки ззовні, зсередини і знизу.

Свого часу батько Ріка придбав заправку, а потім позбувся паливних насосів і перетворив це місце на станцію техобслуговування. Десять років тому Рік купив цю станцію у свого батька — якраз тоді в його житті з’явився Браян.

Браянові 37 років, він живе з матір’ю. Його знають майже всі мешканці Бей-Вілідж. У перукарнях йому роблять безкоштовну стрижку, а в кав’ярнях пригощають кавою — теж безкоштовно. Він народився з церебральним паралічем, який заважає йому контролювати роботу своїх м’язів. Три дні на тиждень Браян працює в міській раді. Він прибирає сміття й забезпечує туалети всім необхідним. Міська рада розташована навпроти станції техобслуговування, за милю від його домівки.

Світ Браяна маленький, але напрочуд глибокий — завдяки таким людям, як Рік.

Коли його мама приїжджала на станцію, щоб замінити оливу, хлопець завжди сидів поряд із нею на передньому сидінні. Тоді він і познайомився з Ріком.

Браян не вміє керувати автівкою. Тому зазвичай він просто вештається своїм будинком. А потім хлопець почав приходити до автосервісу, щоб покататися на авто. Браян повільно кульгає. Його тулуб завжди нахилений вліво. Він повсякчас човгає і волочить ліву ногу за собою. Його ліва рука завжди притиснута до тіла, а долоня піднята. Щоразу, коли Рік бачив, як