Читати книгу - "Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя"

Браяна знають усі мешканці Бей-Вілідж. Щоб пересуватися містом, йому потрібний гарний трицикл. Рік Бернс із «Burns Auto Service» на розі вулиць Доувер і Вульф хоче зробити для Браяна найкращий транспортний засіб. Завітайте та зробіть пожертву на цю добру справу.

В оголошенні він не зазначив ані номера телефону, ані сайту, ані адреси. У цьому не було потреби.

Люди, які проїжджали повз автосервіс, зупинялися, щоб віддати йому десять або двадцять доларів, і за три тижні сума сягнула 200 доларів.

Рік купив темно-синій триколісний спортивний велосипед «Schwinn» для дорослих, навіс, який мав захищати Браяна від сонця й дощу, та різні аксесуари на сто доларів. Одна жінка подарувала йому фару. Поліцейські принесли спеціальну помаранчеву світну паличку, а також жердину зі значком інваліда, що відбивав світло та обертався. Хтось приніс американський прапор, а хтось — світловідбивач.

Джейсон Тьюнберґ, який працював із Ріком, зібрав велосипед. Транспортний засіб мав передні й задні фари, гальма, складаний кошик, світні клапани на шинах, спідометр, педалі швидкості і, звісно, дзвінок.

— Він ідеальний для парадів, — зауважив Рік.

Рік дістав із кошика спеціальний замок і ключ.

— Це його система безпеки, — сказав він. — Один ключ зберігається в нас на випадок, якщо Браяну знадобиться допомога.

Дзеркало заднього огляду відламалося.

— Я зачепив ним стіну гаража, — зізнався Браян.

Найбільша швидкість, із якою він може їхати на велосипеді, становить 8 миль за годину.

— Я намагаюся не їхати з гори донизу, — каже Браян.

На прилавку автосервісу акуратно викладено замовлення на ремонт. На полиці, на рівні дитячих очей, стоять іграшкові вантажівки для дітей, яким доводиться чекати разом із батьками. Трохи вище висить дошка оголошень із газетними вирізками про перемоги команди «Cleveland Indians».

Рік прикріпив туди листівку з подякою, яку йому надіслала Браянова мама. А під листівкою — білий аркуш, на якому надрукована місія цього автосервісу. Це не просто місце, де можна відремонтувати глушник чи зробити тюнінг.

Що таке Життя: Життя — це не ті вдихи, що їх робиш. Це ті моменти, від яких тобі перехоплює подих.

— Завдяки нам він зміг вийти за межі свого будинку, — сказав Рік. — Він повернувся на дорогу.

І повернувся до життя.

Коли я написала колонку про Ріка, люди клали гроші в конверти й просовували їх у щілину в дверях «Burns Auto Service». Одна анонімна пожертва склала 200 доларів. А один чоловік пожертвував сто доларів і лишив записку з проханням купити для Браянового трицикла вітрове скло та зимові шини. Ще один чоловік прислав коробку з велосипедним шоломом, рукавичками, радіо та пляшечкою для води.

Хоч куди б Рік пішов, люди завжди казали йому: «Ти той хлопець!» Жінки його обіймали, а чоловіки потискали руку. Він зібрав 1200 доларів. Що ж він робитиме з зайвими грішми?

Якось до автосервісу на своєму трициклі під’їхала Дженнет — той був настільки старий, що шини стали пласкими, ланцюг постійно спадав, а сидіння теліпалося, якщо його не зафіксувати клейкою стрічкою. Дженнет — мати-одиначка, має сина-старшокласника та доньку, яка вчиться в третьому класі. Вона повільно ходить і говорить та вимовляє слова по-своєму. Жінка завжди тримає руки за спиною й похитується, крім випадків, коли їй потрібні руки, щоб «намалювати» слова в повітрі, бо вона погано чує. Дженнет 41 рік, і вона розповідає всім, кому довіряє, що народилася з вадами розвитку.

Дженнет їздить на своєму трициклі на закупи, до банку та до лікаря. Вона не може керувати автомобілем, бо в неї трапляються напади. Коли жінка побачила велосипед, що його Рік розробив для Браяна, то почала молитися про такий самий. Бог відповів на її молитви через Ріка.

Він придбав для неї схожий велосипед. А потім прикріпив до нього рожевий сигнал, фару, рожеві стрічки, радіо, бокове дзеркало, два американські прапори й захисний ковпачок. Коли Рік віддав їй велосипед, жінка затулила обличчя руками й розплакалася.

У своєму автосервісі він тримає швидкозшивач, у якому зберігає всі листи й листівки, які йому надсилали люди. На одній сторінці наклеєні маленькі аркушики з занотованими пожертвами:

Місіс Камрі — 50$

Жінка, яка проходила повз — 50$

90-річний дідусь — 100$

Жіночка з черги у «Walgreens» — 20$

Ден, ландшафтний працівник — 5$

Рік зняв кришку з синьої банки для кави, що стояла на прилавку.

— Поглянь-но сюди, — мовив він, діставши звідти жмуток купюр. — Гроші все ще надходять.

А що далі?

Рік продовжує дарувати людям нові велосипеди, а також ті, якими вже хтось користувався. Разом зі своєю командою він ремонтує їх, фарбує та вдосконалює залежно від потреб конкретної людини.

— Мені це подобається, — зауважує він. — Ми благословенні.

І ми теж — завдяки таким людям, як Рік.

Одного вечора я під’їхала на паркінг коло будівлі, де мала виступати й проводити автограф-сесію. Одна жінка зупинила мене й сказала, що моє заднє колесо майже спустило. Цікаво, процес буде повільним чи швидким? І що мені робити? Я закінчу виголошувати промову о 9 вечора — і на вулиці буде зовсім темно. Я стояла й дивилася на своє колесо, аж раптом до мене підійшов якийсь чоловік і сказав: «Здається, вам потрібна допомога».

То був Рік. Він просто вирішив прийти на зустріч зі мною, а в багажнику його автівки знайшовся повітряний компресор. Він накачав мою шину, і ми пішли до будівлі. Після заходу я знайшла на своєму вітровому склі записку. Рік намалював хрестик і написав: «Із твоєю шиною все гаразд. Перевір її завтра».

У мене ще раз перехопило подих — коли кілька днів потому я відкрила поштову скриньку і побачила там коробку з запискою: «Ось тобі власний компресор, щоб більше не потрапляла в такі ситуації у майбутньому. Можливо, одного дня ти теж допоможеш комусь у скруті».

Урок 21

Не намагайся бути найкращим у світі

Віддавай світові все найкраще, що в тобі є

Хто з журналістів не мріє про Пулітцерівську премію?

Це найвища нагорода, яку можна отримати в галузі журналістики. Принаймні так кажуть.

У нас кажуть, мовляв, якщо ти отримаєш Пулітцерівську премію, можеш вважати, що перший рядок некролога в тебе вже є.

Я двічі наближалася до цієї мрії. Редактори номінували мої роботи на жадану нагороду, і я двічі ставала фіналісткою.

Коли мене вперше номінували на Пулітцерівську премію в категорії «Коментар», у мене аж у голові запаморочилося. Я написала серію із