Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Не було, отже, так, як твердила Мацейка; не було й бути не могло, бо розказують, що Якуб Шеля в молодості не ходив на жодні грабунки.

Того дня, вже не зимою, але ще не весною, Слава вийшла будити світ. Сніг залягав довкола брудними клаптями, земля спала, наскрізь промерзла, але вранці вітер уперше цього року приніс теплий запах нового життя. І Слава знала, що старе пішло, пішло й не повернеться.

Вона вийшла з хати. Маленькі бридкі примари з круглими головами й непропорційно малими ніжками пхалися до самого порога. Квилили й попискували, як кошенята. Слава, роздратована, замахнулася повішеним над дверима дерев’яним калаталом зі стрічечками й мишачими черепами.

— Геть ідіть, нема вам тут що робити. Нема для вас місця. Цур вам, лиха.

Примари запищали й чкурнули в гущавину минулорічних воротишів. Слава знала, що вони повернуться, але не мала часу морочити собі цим голову. Не сьогодні, у перший день нового.

Рушила до річки, до верб. Зелений дятел, який зацікавлено обстукував кору покручених дерев, зірвався, розкудкудакавшись, на звук людських кроків, але коли побачив, що це тільки Слава, знову сів на найближчому стовбурі, крутячи головою то праворуч, то ліворуч. Жінка гладила долонями стовбури верб. Шептала просто в кору слова, які в мові людей не означають нічого, але в мові дерев — дуже багато. Верби пробуджуються раніше, і Слава знала, що їхні соки вже нуртують жвавіше, і небагато вже днів лишилося до появи перших гілочок із бруньками.

Вона хотіла побути там ще якийсь час, послухати води, які не засинають ніколи, навіть найглибшою зимою, але на другому березі помітила Лихого Чоловіка. Той сидів в очеретах і крутив у пальцях цигарку. Він також її помітив — викривив червону пику в потворній посмішці, вишмаркався з однієї ніздрі й помахав Славі. Вона пирхнула й вирушила назад додому. Пішла, однак, кружною дорогою, аби не бачити більше Лихого Чоловіка.

Вертаючись, заглянула ще до ліщинового переліска в покинутому селі, бо ліщина пробуджується рано. Мало хто пам’ятав про її існування, але Слава знала речі й справи, про які мало хто відає.

Ліщини, розлогі й старі, більше нагадували дерева, ніж кущі, й мали міцні, товсті гілки. Слава увійшла в гущавину й видерлася на скісну гілляку, наче знову була неслухняною дівчинкою, яка не слухає нікого, крім себе. Може, для когось іншого це було б важко, бо гілки росли густо, а спідниці зв’язували рухи. Ліщини — не найкращі дерева, щоб вилізати на них, але ці зі старого села, здавалося, вітали Славу як стару приятельку.

Сонце, ще кількома годинами раніше несміливе й тьмяне, зараз гріло з молодечим запалом. Слава обхопила коліна, витерла з чола масний зимовий піт і стала гратися ліщиновими квітами. Довгасті котики сипали жовтим пухом, від якого свербіло в носі, і це було дуже приємно.

У цьому теплі й цьому сонці щось ворухнулося біля коренів дерев. Жінка відчула це одразу. Спочатку подумала, що то все ще занурений у зимовий сон борсук, а може, навіть молодий ведмідь, бо й ведмеді останнім часом заходили сюди з гір. Але це був не звір, бо його кров пульсувала жалем і злістю, такими густими й чорними, яких ніколи не буває в інших тварин, тільки у цепних псів. Тому їй спало на думку, що це хтось, хто загинув наглою смертю, або хтось похоронений живцем, або, може, упир — якщо так, то невдовзі з’явиться тут Лихий Чоловік. Лихий Чоловік ловив душі, що блукають по землі, й допомагав їм відійти в місця, про які Слава знала лиш те, що іноді вони бували місцями добрими, але дуже часто це були терени розпачу. А вона, як мало хто, розуміла, що часом краще нічого не робити, ніж допомагати.

Душа лежала неглибоко під землею, майже на виду. Просто диво, що пережила морози. Славі спершу здалося, що вона нежива, що блукає вже зі сторони смерті, бо не могла дослухатися серця; але ні, жила, однак, і звивалася, як гусениця, загорнута в листочок. Вона не здавалася великою, і Славі стало шкода її. Вона швидко глянула на схід, глянула на захід. Глянула на північ і на південь. Лихого Чоловіка ані сліду.

— Ходи до мене, душе. Заберу я тебе додому й відгодую.

Душа важила не багато, але й не мало, але Слава вміла поводитися з душами, хай би навіть була вдвічі важчою, хай би навіть належала найгіршому розбійнику або матері, що втопила в гноївці небажану дитину. А це ж не був ані розбійник, ані дітовбивця, а лиш юнак на порозі змужнілості.

Така змужнілість, сонячна й повна життя, дуже Славі сподобалася. Жінка загорнула душу в знятий з пліч вовняний плащ і занесла додому. Поклала юнака у своє ліжко й засмутилася, що, може, воно не дуже свіже по зимі. Старанно замкнула двері на засув і закрила віконниці.

— Що ж ти зробив зі своїм серцем? — запитала, але більше себе, ніж душу, бо юнак і далі спав.

Щось там ніби буркотів, ніби розплющував на хвильку очі, але дивився непритомно й одразу вертався в безодні зимових снів. Слава роздягла його й помила; він гарно пахнув, землею і юнацьким потом, аж шкода було його мити. Але так треба, бо ніщо не будить від оніміння краще, ніж холодна вода. Потім загорнула його по самі вуха в теплий коц і прошептала на вухо:

— А тепер нагодую тебе, гарний мій.

Розхристала сорочку й витягнула набухлу від молока грудь. Юнак делікатно взяв устами рожеву пипку і пив, і пив, і пив. А коли вже наситився, то знову заснув — але це був уже не зимовий сон, а сон ситої дитини.

— Для нас нічого не лишиш, хссс?

Слава помалу озирнулася.

— Маю ще другу грудь, — відповіла й зняла сорочку.

Зашурхотіло, зашелестіло. Звідусіль виповзли змії. Темні голівки, які вивчали світ роздвоєними язиками, виглянули з-під ліжка і з запічка, з-поза самих різних домашніх речей, із-за картин на стінах. Гади виповзали з горщиків і діж, і зі старого забутого чобота. Юрмою повзли із сіней, з комина і через дверцята від печі, через усі щілини, про існування яких Слава навіть не підозрювала.

Змії покрили її всю. Заповзали у волосся й під спідницю. Пропихалися одна через другу, аби чим швидше дістатися до щедрої на молоко груді.

Слава любила ці пестощі. Змії обережно покусували її, їхні дрібні зубки й спритні язики більше лоскотали,