Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

— Тільки нікому не кажіть, — нагадала вона зміям, які помалу відповзали в тільки їм відомі закамарки. — Аби примари не довідалися, бо прийдуть і теж хотітимуть.

І згорнулася клубочком під боком юнака, що солодко спав, і теж заснула.

XXII. ПРО ВЗЯТТЯ ТОГО, ЩО НАЛЕЖИТЬСЯ

І ще повідають, що Слава відгодувала Якуба власним молоком, що, ясна річ, правдою бути не може. Того-бо року весна прийшла холодна й бліда, а разом із нею прийшов голод. Заглядав до всіх осель і скреготав щербатими зубами, і не було ради, аби позбутися його, бо щойно вигнаний за двері вертався вікном або комином. Не було хатини, до якої б він не заглянув. Від голоду висохли груди баб-годівниць, а корови давали молоко дивне, червонувате, яке смакувало іржею.

У Слави, однак, було не впроголодь, і до Якуба швидко поверталися сили. Він спав, їв, часом мився, бо пустельниця дуже наполягала на митті, і знову лягав у ліжко, хоча сонце стояло ще високо в небі. Трохи почувався так, ніби знову опинився в материному лоні, і було йому добре. Часом торкався грудей, як торкаються язиком болючого зуба, і намагався відчути биття серця; але груди його були тихими, порожніми, і це збуджувало в ньому пам’ять про речі, про які він хотів би забути. Тоді забував і провалювався в темний, теплий сон.

Найгірше було з мовою, наче він за зиму забув слова. І не те щоб сам Якуб особливо погано почувався зі своєю німотою; адже тварини не говорять, а живуть, він же, не маючи серця, був ніким. Слава, однак, у тепліші дні виводила його надвір і казала:

— Це сонце.

Або:

— Це дім.

Або:

— Це кіт. А це ворона.

І так воно йшло. Тин. Яблуня. Курка. День. Ніч. Місяць. Трава. Вода. Все, з чого зроблений світ. Якуб повторював слова за пустельницею, наче дитина, але вони здавалися йому лиш пустими звуками. Наче це не людська мова була, а шелест листя на вітрі або хрускіт зламаних гілочок у лісі.

Сам Якуб не дуже добре пам’ятав, як сталося, що він опинився у Слави. І не тому, що в голові було зовсім пусто, але спогади й образи плуталися в нього, як уві сні. Останнє, чого він був певен — це листопадова виправа до лісу, а потім усе починало перемішуватися: змії, зима, мороз такий, що аж кістки розсаджує, а потім тепло, хата Слави, що пахне травами, де він почувався безпечним і ситим, наче знову опинився в материному лоні.

Коли набрався трохи сил, запитав:

— Звідки я тут узявся?

Жінка окинула його уважним поглядом і сказала:

— Сьогодні підемо до людей.

Якуб не дуже хотів іти. Йому не спішно було до чужих. Він відвик від товариства й тільки зі Славою почувався вільно. Проте пішов, бо вона йшла.

Жінка жила недалеко від перших хатин. Зрештою, тут, у Бескиді, важко говорити про такі села, які були деінде. У долинах хати ставили зазвичай уздовж доріг, і люди жили купами, зазираючи собі навзаєм у вікна. На узгір’ях хати одного села не раз відділяли одну від одної навіть і п’ять сотень кроків, а межі й назви поселень обходили тільки панів, щоб ті могли знати, який хам кому належить. Мешкала, отже, Слава, настільки на узбіччі, аби хлопи почали називати її пустельницею, але й настільки близько до інших хат, аби не бути покинутою на саму себе.

День був сонячний, і добре було йти порослою жовтим підбілом лукою. Молоде сонце дихало в спину, й дзижчали перші мухи. Якуб бадьоро крокував за Славою, а живіт приємно обважнів від сніданку — сиру й крихкого хліба з насіння дикої гречки, запитих вареною на молоці кавою з цикорію, бо така кава найкраще підбадьорює.

Весь ранок вони ходили від хати до хати, віталися з господарями стримано, хоч і без ворожості. На привітання «Слава Ісусу Христу!» Слава, замість «На віки віків», відповідала:

— Прийшла по те, що моє.

І хлопи давали, що мали. Котрі багатші — трохи борошна, меду або камінний слоїк ковбаси в смальці, котрі бідніші — яйце або два. Заходячи до хати, Слава і Якуб не мусили нікого поздоровлювати, бо домочадці вітали їх першими, як вітають когось важливого, вельможного пана або ксьондза. В деякі хатини заходили ненадовго, заледве на молитву чи дві; в інших жінка вступала в розмову, переважно з бабами, але часом із дуже старими або дуже молодими хлопами.

Клунок у Якуба, повний найрізноманітнішого добра, вже ставав важкою ношею на спині, і піт тік по чолу, коли вони затрималися на довше у якоїсь беззубої бабці, яка мешкала самотньо в хатинці, що вже геть розпадалася. Бабця не почастувала їх нічим, хоча, побачивши Славу, дуже зраділа. Усі всілися під терновим кущем, таким само зігнутим від старості до землі, як і господиня. Кущ уже сипав цвітом, і солодкий запах паморочив голову, а повітря вібрувало чорними осами з тільцями довгими й тонкими, як нитка.

Якуб простягся в зеленій тіні й не слухав розмови жінок. Це-бо була звичайна бабська балаканина.

— Як ваші ноги, Агато? Бачу, і далі пухнуть.

Бабця щось промурмотіла, стогнучи.

— Ні, Агато, не поможе закутування в котячу шкурку. Серце маєте хворе, то й вода в ногах збирається.

Бабця замурмотіла.

— Треба буде, то спущу вам ту воду. Ще є час. Як спущу, то одразу більше назбирається. Мазь вам принесла на опухлість. Хвощ також пийте. Хвощ добрий на сцикання. Будете багато сцикати, то й ту погану воду врешті висцикаєте.

Бабця замурмотіла.

— Ні, не коханець. Помічник.

Бабця замурмотіла, захихикала.

— Вам одне в голові, Агато.

Бабця замурмотіла.

— Ні, Агато, не поможе закутування в котячу шкурку. Серце маєте хворе, то й вода в ногах збирається.

Бабця замурмотіла.

— Добре, вижену з вашого тіла лихо. Тільки спершу треба сплести віночок з підбілу й кульбаб.

Бабця забурмотіла й жваво скочила збирати жовті квіти, яких навколо хатини росло сила-силенна, і зовсім не перешкоджало їй ні хворе серце, ні опухлі ноги. Слава нарвала в тінистому яру пучок незабудок і вправно сплела з усіх квітів віночок. Якуб лиш придивлявся й нічого не робив, бо хлопові не можна рвати квітів — по-перше, бо не годиться, по-друге,