Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

— Ми живемо з нашими друзями Тефаняками.

— А хіба чоловіків цієї сім’ї не інтерновано? Як мені відомо, їх заарештовано за підривні дії проти канадської нації...

— Справді, їх заарештували, але все інше — неправда. Проблема в тому, що ми є українськими біженцями, а наша країна походження і ваша воюють у протилежних таборах. Ми не ваші вороги, навпаки, ми вдячні вам за наданий притулок.

Отець Філемон говорив тихо, та його погляд, яким він дивився на дівчину, не виказував жодного співчуття.

— Я належу до тих, хто вірить у вашу щирість. На жаль, страх змінює світ, і ненависть часто керує людською поведінкою. Уряд не має іншого вибору, як діяти з метою захистити населення й заспокоїти його, бо інакше настане анархія.

Він відкрив тонюсіньку теку, що лежала перед ним.

— Однак це ніяк не допомагає знайти вихід із нашої ситуації. Ви одна й занадто молода, щоб опікуватися десятирічною дитиною.

— Я людина відповідальна, знаєте, і добре даю собі раду. Є дівчата мого віку, які вже заміжні.

— Якби ви були заміжні, чоловік би опікувався вами двома. Ситуація була б іншою. Проте тут нема про що говорити, — додав він і махнув рукою. — Нині ви не маєте досвіду, ви одна й без цента в кишені.

— Мій батько має приїхати незабаром, — запевнила Олена в останньому намаганні забрати Віталія.

— Щойно він буде тут, повідомте нас, і ми із задоволенням дамо вашому брату можливість повернутися в сім’ю. Ми не любимо розділяти сім’ї, але, повірте мені, зважаючи на обставини, тут Віталій у більшій безпеці.

По тону отця Філемона Мері-Ен зрозуміла, що думку він не змінить. Вона подумала, що як тільки Олена обживеться в монастирі Сірих сестер, вона знову може спробувати повернути собі брата. Вона подякувала священнику. Бесіда закінчилася.

Дівчина змушена була погодитися, що пастир у дечому мав рацію. У неї не було ні цента, а пожежа викинула їх на вулицю посеред зими. Але розуміння цього не полегшувало її болісного страждання. Вона не могла протистояти владі цього чоловіка, тож ввічливо попрощавшись з ним, вже почала будувати плани, як повернути брата. Вона була готова на все, навіть викрасти його, якщо не знайде іншого шляху.

Мадам Робертс відвезла свою пасажирку в монастир Сірих сестер, де та тимчасово мешкала. Щоб упевнитися, як зустріли тут погорільців, вона вирішила теж зайти. Симпатична черниця вийшла їм назустріч, потиснула руки й провела на третій поверх, у величезній спальні вона вказала новій мешканці на одне з ліжок.

— Я — сестра Анжель. Тут ви спатимете. Цієї осені через війну більшість сімей наших учениць вирішили тримати їх удома, тож нам довелося зачинитися в очікуванні, що конфлікт завершиться. Ми зробимо все, що зможемо, аби ви почувалися у нас добре. Дуже сумно, що пожежа викинула вас на вулицю на Різдво!

На ліжку Мері-Ен побачила одяг. Вона підійшла, взяла його і розгорнула. То було велюрове пальто з підкладкою із соболя.

— Це ваше? — запитала вона, повертаючись до Олени.

— Так. Але, як бачите, низ дуже пошкоджено, я гасила ним полум’я, коли намагалася врятувати Поліну.

Мадам Робертс роздивлялася багате хутро.

— Я знаю прекрасного шевця, — мовила вона. — Думаю, він зможе його полагодити.

— Я вдячна за вашу турботу, але в мене немає грошей заплатити за таку послугу. З мене буде досить драпового пальта, що на мені, яке я отримала від Червоного Хреста.

— Я належу до групи дам-доброчинниць. У нас є невеличкий бюджет...

— Дякую, мадам, — перервала її Олена, — та я певна, що є інші потреби, і лагодити розкішний одяг не є прерогативою.

— Дитя моє, — наполягала Мері-Ен, — пальто з хутряною підкладкою — не розкіш у Канаді. Це стане подарунком із мого боку за вашу хоробрість.

Вона поклала руку на плече юної українки, яка їй подякувала.

— Сорок років тому я разом із батьком полишила Ірландію, — вела далі дама. — Мені було десять, як Віталію тепер. На жаль, тато помер на кораблі під час подорожі. Тож у порт Квебека я прибула сиротою, загубленою серед людей, яких я не знала. І мене відправили у сиротинець, як вашого брата.

— Я дуже перепрошую, я не знала, що ви пережили таке нещастя, — вигукнула Олена.

Та розповідь змусила її подивитися по-іншому на багату волонтерку, що взяла її під свою опіку.

— За місяць після мого приїзду одна ірландська дама, у якої померла донька мого віку, вдочерила мене. Бачите, мені пощастило, доля зглянулась на мене, і я була щаслива у своїй новій сім’ї. Ніколи не втрачайте надію.

— Мені так завжди казав мій батько.

— Коли стала дорослою, щоб віддячити Святе провидіння за все, що воно зробило для мене, я запропонувала свою допомогу Червоному Хресту. Мені хотілося допомагати людям, які потрапили в біду, найперше сиротам. Я розповідаю все це, щоб запевнити вас: для мене стане справжньою радістю полагодити ваші хутра. Напевне вони — частина ваших спогадів про Україну...

— Це подарунок мого батька, — прошепотіла юна дівчина. — Тисячу раз дякую, мадам Робертс!

Вдячна за все, вона провела свою добродійку до дверей монастиря. Знадвору крутився м’який сніг. Добігав кінця ще один важкий день. Відтоді як вона приїхали до Канади, нещасть тільки побільшало. Олегова зрада не лише лишила їх без жодного цента, так ще й Тефаняків заарештували, а вогонь викинув їх на вулицю, розлучивши із Віталієм. І батько все ніяк не приїде...

Вона машинально застібнула пальто, щільніше насунула капелюх із соболиного хутра й вийшла під сніг. Після надзвичайно холодних останніх днів стало трохи тепліше. Останні полиски дня згасали за небокраєм, поступаючись темряві. Вона йшла безцільно, захоплена красою пейзажів, які виблискували під ліхтарями. Її увагу привернули високі ліхтарі в далині, під яким витанцьовували сніжинки. Наблизившись до них, почула гомін щасливих голосів, а за сніговими заметами побачила ковзанку. По ній, обійнявшись, граційно кружляли пари, а молоді люди весело крутилися чи ганяли один за одним зі сміхом. Олена зупинилася, щоб подивитися на них. Вона усвідомила, що безтурботне життя, яким вона жила менше як рік тому, існувало й у Монреалі. Просто вона до нього не належала.

Голос позаду перервав її роздуми.

— Щось мені підказує, що ви мрієте приєднатися до цих ковзанярів. Чи, може, я помиляюся?

Здивована, Олена повернула голову. Кремезний молодий хлопець із лукавою посмішкою на краєчках губ звертався до неї.

— Я прийшов поковзатися, — додав незнайомець, показуючи ковзани, що гойдалися на його