Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

— У мене немає ковзанів, — незграбно вибачилася Олена.

— Це легко вирішити, — заперечив хлопець. — Он там, у тій будочці, можна позичити. Не ідеально, та стає в пригоді недбалим панянкам, які забувають ковзани вдома.

Олена весело роздивлялася того, хто говорив до неї так, наче вони були знайомі з дитинства. У нього були гарні ямочки на щоках, а оті очі зі смішинкою викликали довіру. Але хоча він і видавався чесним, вона нічого про нього не знала, а батько завжди радив їй не довіряти чужинцям.

— Я не взяла свого гаманця, — зізналася вона, задоволена, що знайшла можливість викрутитися.

— І навіть так не вийде! — вигукнув незнайомець нетерпеливо. — У мене в кишені завалялось кілька центів. Ходімо! Ходіть зі мною.

Він простягнув їй руку. Оленина нерішучість запалила в його погляді грайливі сполохи.

— Б’юся об заклад, що ви не зустрічаєтеся з незнайомцями. Тож дозвольте представитися — Александр Лаявальєр. Я жив у цьому районі, коли був підлітком. Тут мешкають люди чесні й усі — добрі сусіди. Бачите, там колись був пансіонат для дівчат, і черниці супроводжували вихованок на ковзанку в повній безпеці.

Він показав на монастир Сірих сестер. Натяк на місце, у якому вона тепер жила, змусив Олену усміхнутися. На мить їй здалося, що вона — одна з тих вихованок із хороших сімей, яку випустили в люди.

— Мене звати Аля, — назвалася вона, простягаючи руку в рукавичці.

— У вас приємний акцент, — зауважив Александр, потискаючи простягнуту руку. — У вас чудова французька, та закладаюся, що ви не з франкоканадців.

— Так, менше ніж рік тому я ще жила в Європі.

— Війна змусила вас покинути старий континент?

Від згадки про конфлікт, що розділив їх із батьком, погляд Оленин затьмарів. Вона опустила очі.

— Вибачте, якщо розбуркав болісні спогади, — перепросив Александр.

— Не вибачайтеся, — запротестувала дівчина, у якої раптом виникло нездоланне бажання втекти від проблем і трішки розважитися. — Я погоджуюся на ваше запрошення. Ходімо на ковзанку!

Радий із такої відповіді, Александр взяв її за руку й швидко повів до будки. Їй було важко поспівати за ним по снігу, але вона голосно сміялася щоразу, коли незграбно ступала. Її супутник поспішав підтримати її, не стишуючи ходи. Діставшись входу до маленького павільйону, з розчервонілими від бігу щоками, вони попадали на дерев’яну лавку.

Александр пішов узяти ковзани. Надівши свої, він допоміг зашнурувати й супутниці, а тоді допоміг їй підвестися. Дорогою до ковзанки, дівчина спіткнулась, нога неочікувано ковзнула по кризі, і вона ледве не впала. Він підхопив її впевненою рукою.

— Тримайтеся за мене, я підтримаю.

Коли вони приєдналися до інших ковзанярів, Александр обхопив ззаду Оленину талію й повів її на лід. Молода українка підладила свій крок під крок партнера і відразу відчула себе безтурботно.

— У вас добре виходить! — сказав він, схиляючись до неї. — Коли ви ледве не впали, я подумав, що ви не вмієте ковзати.

З викличною посмішкою на вустах Олена відсторонилася від свого супутника й граційно поїхала; вона крутилася довкола себе і, ковзаючи вперед спиною, набрала швидкість, перш ніж зробити пірует із легкістю великого крилатого птаха. Раптом усвідомивши, що на неї дивляться, вона злякалася й повернулася до Александра.

— Ви неперевершена! — сказав він.

Згадуючи прекрасні вечори на ковзанці в Калуші, вона притулилася до плеча партнера й дозволила заполонити себе цьому майже сімейному порозумінню. Вони ковзали мовчки, насолоджуючись близькістю, яку дозволяв цей спорт.

Церковний дзвін, що пробив до вечірньої молитви, зруйнував магію цієї миті. Олена з жалем вивільнилася з дружніх обіймів свого супутника.

— Якщо не хочу запізнитися й лягти спати з порожнім шлунком, маю повертатися.

— Я проводжу вас.

— Не варто! Мене не зрозуміють, якщо прийду з незнайомцем.

Доки Олена розшнуровувала ковзани, Александр сів поруч.

— Чи можу я сподіватися побачити вас іще раз? Я в Монреалі на тиждень. Зупинився у тітки — за кілька вулиць звідси. Щодня близько п’ятої я приходжу на ковзанку.

Олена ніжно глянула на нього.

— Миті, проведені з вами, були чудовим.

Свідома того, що має повернутися до свого іммігрантського життя, вона нічого не додала.

— Я чекатиму на вас щовечора, — пообіцяв Александр, допомагаючи їй підвестися.

Під впливом миті, як щасливе дитя, якому зробили чудовий подарунок, вона зіпнулася навшпиньки й поцілувала свого супутника у щоку.

— Дякую, — сказала просто.

І зникла серед снігу.

— Я чекатиму на вас, — повторив Александр, торкаючись рукою щоки, ще вологої від поцілунку.

Тендітна постать не обернулася. Від її кроків здіймалися й кружляли тоненькі сніжинки, коли вона поволі віддалялася. З наповненим надією серцем Александр зрозумів, що ніколи не забуде прекрасні сині очі, що дивилися на нього достатньо довго, щоб зародити в ньому мрію.

Допоки Олена шукала сенс свого іммігрантського життя, не маючи й цента в кишені, світ довкола не зупинився. Люди й далі сміялися та веселилися, не переймаючись війною, що породжувала лють з іншого боку Атлантики. У її уяві сірі очі Александра накладалися на вологий від сліз погляд молодшого брата, що переслідував її. Цього вечора, щораз як у неї виходило задрімати, наляканий голос Віталія кликав її з темряви, змушуючи підхоплюватися з ліжка. Вона страждала, що не могла розвіяти братові страхи.

Прокинувшись наступного ранку, Олена вирішила, що збереже ці приємні миті із цим гарним Александром у своїй скриньці спогадів. Її життєва ситуація не спонукала до флірту. У її пам’яті зостануться відбитки приємних миттєвостей, які вона пережила на схилі дня, прорив приємного, що допоможе їй витримати болісні моменти, які тільки й знають, що накопичуватися, та вона вже вирішила — на ковзанку не повернеться.

Коли прийшов кюре Бонвілль у супроводі мадам Робертс, вона гризла пончик. Залишивши сніданок, Олена разом із Ліною підвелися, щоб іти в госпіталь Сен-Жан-де-Дьйо. Сани Мері-Ен чекали біля дверей монастиря.

— З Червоного Хреста мені повідомили новини про Поліну, — сказав священник дорогою до притулку.

— Як там вона, — миттєво відгукнулася схвильована мати.

— Її здоров’ю нічого не загрожує.

— Дякувати Господові! Я так молилася за неї! Мої діти живі завдяки вам, — звернулася вона до Олени. — Якби не ваша відвага, вони обоє загинули б у пожежі.

— Я рада, що в Поліни й Толі все гаразд. Ви прихистили нас у себе, те, що я зробила — цілком природно.

— Мало хто з людей кинеться в полум’я, навіть