Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

— Я передала Миколі записку, яку ви мені дали, — сказала мадам Робертс, звертаючись до Ліни. — Ваш чоловік із сином, мабуть, хвилюються. І ваше коротке повідомлення їх дещо заспокоїть.

Коли під’їхали до лікарні Сен-Жан-де-Дьйо, обидвох українок, які вперше бачили цю споруду, вразила монументальна її архітектура із сірого каменю й нажахала своєю суворістю.

У великій залі Ернест Бонвілль упізнав черницю, яка йшла їм назустріч. Він з явним задоволенням привітався з нею.

— Сестро Емілі-де-ля-Круа! Я не очікував зустріти вас тут. Світ тісний, — додав він на адресу дам, що його супроводжували, — Емілі була кращою подругою моєї старшої сестри Еви.

— У віці десяти років ваш добрий кюре був справжнім дияволом, — піддражнила його сестра Емілі. — Він увесь час намагався розсердити нас з Евою. Як бачите, ніщо не минає дарма.

У важкій атмосфері, що панувала у закладі, такі дружні стосунки спонукали всіх до дружньої розмови.

— Хлопчик, якого доправили до нас солдати, — ваш син? — запитала черниця Ліну французькою.

— Так, Толя — моя дитина, але він не божевільний, знаєте. Він просто глухонімий.

— Він був надто схвильований, коли потрапив сюди. Він і тепер такий.

— Він наляканий, — втрутилася Олена. — Я в останню мить витягла його з полум’я будинку, що горів, він бачив свою старшу сестру в жахливому стані: з неї шкіра злазила клаптями, обличчя все обпечене.

— Ви знаєте його краще від мене, — визнала черниця, запрошуючи їх до свого кабінету, — та перш ніж лікар погодиться вам його повернути, ми маємо впевнитися, що він зможе жити в суспільстві й не створювати проблем. Тепер, коли нам його довірили, нашим завданням є захистити не лише його самого, а й тих, хто довкола.

— Я багато разів зустрічався з цією дитиною, — заявив Ернест своїй давній подрузі. — Його інвалідність робить із нього людину сором’язливу й стриману, що ховається у складках материної спідниці, якщо щось трапляється. І я ніколи його не бачив сердитим, не бачив, щоб він погрожував комусь. Звичайно, тому, хто його не знає, він може видаватися недорозвинутим. Але якщо його поведінка видається дивною, то саме через його німоту.

— Толя не розуміє нічого з того, що відбувається довкола, а ми не можемо йому цього пояснити, — додала Олена. — Тож коли він відчуває загрозу, іноді реагує неадекватно. На його місці ми робили б так само.

— Ви можете привести його сюди? — поцікавився кюре Бонвілль.

— Звичайно! Я попрошу одного з наших лікарів супроводжувати його. Він може пересвідчитися, як він поводиться з кожним із вас.

— Ви натякаєте, що ця зустріч стане діагностикою? — розхвилювалася Мері-Ен, яка до цього часу не втручалася.

— А чому ні? Хіба ви не хочете, щоб він якнайшвидше повернувся до своєї сім’ї?

— Але ж він давно не бачив свою матір! Він упевнений, що втратив її назавжди. Він може розхвилюватися.

— Так, ми й хочемо бачити його реакцію в кризовій ситуації.

Черниця вибачилася й вийшла з кімнати, щоб привести хлопчика.

— Заспокойтеся, — сказала Олена, звертаючись до Ліни. — Він здивується, коли нас побачить, але швидко заспокоїться. Важливо, щоб ми були абсолютно спокійними.

За кілька хвилин повернулася сестра Емілі у супроводі чоловіка в лікарському халаті й Толі, який ішов, похнюпивши голову, одягнутий у підв’язаний на талії білий жакет.

— Познайомтеся — доктор Бланшет, — сказала черниця, увійшовши в кабінет.

Глухонімий хлопчик підвів голову. Побачивши матір, він відкрив рота, наче хотів закричати, але зміг вичавити тільки хрипи. Сміючись і плачучи водночас, він кинувся у простягнуті до нього руки. Вчепившись у Лінину шию, він тремтів і здригався. Підійшов лікар і поклав руку йому на плече, намагаючись посадити його поруч на стілець. Толя повернувся до нього і глянув так, наче обпік поглядом. Однак доктор Бланшет наполягав, і він ударив його кулаком, змушуючи відступити.

Підвелася Олена.

— Дайте я спробую його заспокоїти, звернулася вона до лікаря.

Він відійшов, поступаючись їй місцем. І далі чіпляючись за материну шию, хлопчик сором’язливо поглянув на неї, але відмовився відпустити маму. Вона хотіла доторкнутися до нього, та він розхвилювався.

— Іншим разом, коли він буде спокійнішим, ми дамо йому пройти тести, — запропонувала Емілі-де-ля-Круа.

— Вам не здається, що вам достатньо тих проблем, які вже є, щоб додати ще й цю? — сказав доктор Бланшет, підводячись і наближаючись до виходу з кімнати.

— Мій син ніяка не проблема! — дорікнула Ліна, образившись.

Усе, що відбувалося, було болісним для кюре Бонвілля й мадам Робертс, але як вони могли повернути дитину сім’ї, ураховуючи думки кожного з присутніх?

Раптом в Олени виникла ідея. Вона звернулася до сестри Емілі.

— Можете позичити мені папір і олівець?

— Звичайно.

Вона взяла зі столу блокнот й олівець і простягнула їх Олені.

— Не йдіть, — наполягла Олена, звертаючись до лікаря.

Заінтригований, той знову сів на своє місце біля сестри Емілі-де-ля-Круа.

Олена написала на листку своє ім’я й показала його Толі. А потім поклала листок на столик поруч із ним. Хлопчик відпустив материну шию й поглянув на нього. Його обличчя просвітлилося. Він спокійно взяв блокнот і дуже зосереджено щось намалював у ньому, а потім простягнув Олені. Букви були широкими й нерівними, але він написав своє ім’я. Та у захваті розвернула блокнот, щоб усі могли побачити.

Потім вона намалювала серце. Хлопчик зворушливо поцілував малюнок і посміхнувся їй. Те, що для нього було грою, врятувало його від ув’язнення.

Доктор Бланшет відступив — його переконали.

— Ця дитина глухоніма, але не божевільна, — задоволено проказав він. — Солдати помилилися, вважаючи його ненормальним. Було б жорстоко відривати його від сім’ї.

Він простягнув руку Олені.

— Браво, мадемуазель, дякую за науку! Я підпишу папери на звільнення. Можете забрати його вже сьогодні.

Почувши його слова, Ліна з полегшенням зітхнула й розплакалася. Радісна, вона дякувала Олені за її витримку, а більше, що та навчила Толю писати своє ім’я. Здогадавшись, що відбувається, хлопчик повернувся до тої, яка повернула йому свободу, і простягнув до неї руки. Олена з радістю обійняла його й пригорнула до себе. Тепло цієї дитячої голівки, що притулилася до шиї, наповнило її щастям. Якби ж вона могла так усе зробити й з Віталієм!