Читати книгу - "Подвійні паралелі , Лія Тан"

За чверть сімнадцята, я покидаю підземелля. Зараз сюди прийдуть туристи. А я не хочу аби вони бачили мене, бо завтра містом поснують нові чутки. А це ні мені, ні Алефтині не потрібно.

Йду до виходу з двору фортеці, й дивуюся. Адже султана немає поруч.

Цікаво, образився, чи дав мені час?

Я важко зітхаю, бо почуваюся мов вичавлений лимон, ще й розчарована, адже я потратила весь день, а нічого толком не знайшла. Окрім картин на стінах, розбитого глиняного посуду, старезних цвяхів, та усілякого мотлоху, який немає цінності. Це мене неабияк гнітить.

Виходжу на міст і набираю Сергія Петровича, прошу його приїхати. Він же обіцяє, що через хвилин п’ятнадцять буде.

Майже перейшовши міст, я зупиняюся на краєчку, й втомлено спершись на поруччя моста, дивлюся вниз. Спостерігаю як бурлять води Смотрича.

У мене залишається два дні. За цей час я маю вирішити, як бути. Хоч я вже пообіцяла султану, та я не певна, що піду з ним у паралельний світ.

 Я не готова до цього, та й де гарантії, що я повернуся звідти? Хоч султан мені обіцяв, що повернуся, але я не дуже йому вірю.

Мене від роздумів відриває автомобільний сигнал. Обертаюся, і посмішка з’являється на обличчі.

Карета подана. Мене чекає Сергій Петрович.

Буквально падаю на заднє сидіння, і закриваю очі від задоволення.

Як же добре просто сидіти.

 Мої ноги скажено гудуть від втоми.

— Бачу втомила тебе екскурсія тунелем? — заглядає на мене в дзеркало таксист.

— Ще й як, — погоджуюся.

— То може вже завтра не підеш? — посміхається чоловік.

— І завтра піду, і післязавтра теж... — далі змовчую, бо хтозна, що мене чекає у наступні дні.

— І, що ти цікавого бачила під землею. Мабуть, вже й султана бачила?!!

Я напружуюся, чомусь зізнаватися саме у цьому, таксистові мені не хочеться. Я хитро з’їжджаю з теми.

— Сергію Петровичу, а ви казали, що кілька разів підвозили Сафіна... Він хоч щось вам розповідав?

— Ну як сказати?!! — чеше бороду чоловік. — Особливими секретами не ділився. Тільки постійно жалівся на Алефтину, і на султана. Який постійно діймав його.

— Отже, Сафін теж бачив султана, — в голос констатую я, чим і відповідаю на запитання таксиста. І знову питаю. — І чим же діймав султан, Сафіна?

— Оксен постійно жалівся, що султан переслідує його, і заважає вивченню підземелля. Постійно здіймає пил, який потім по пів дня осідає в тунелях.

Я дивуюся, адже скидається на те, що зі мною султан поблажливий. Схоже терпить мене, а можливо йому справді потрібна моя допомога.

— А, що Оксен казав про тунелі?

— Сказав, що вони взагалі недосліджені. Хоч насправді археологи намагаються дослідити їх століттями. Сафін заявляв, що всі скарби, і досі знаходяться в тунелях. І навряд чи їх вдасться знайти простим смертним. Прості люди їх просто не бачать, адже на скарбах лежить закляття.

Отже, я проста смертна!

Констатую, і одразу ж виправляю себе.

Теж мені новина. Я ж це знала завжди. У моєму роду сто відсотків не було ні графів, ні лордів. Тож все нормально.

Таксист всю дорогу розповідає про обурення Оксена. Який схоже більше нічого важливого, окрім своїх скарг не розповідав. Я ж по правді, теж не маю, що розповісти. Бо розмова зі султаном — це наше особисте. І навряд таксист би це зрозумів. Зрештою, і не потрібно йому це. Бо скидається на те, що султан з будь-ким на контакт не йде.

Я видихаю, коли приїжджаємо під готель. Дякую чоловікові, і прошу його приїхати за мною завтра о десятій. Сергій Петрович люб’язно погодився, я ж попрощавшись плентаюся у номер. Дорогою замовляю собі вечерю. І моїх сил вистачає лише на те, аби прийняти душ та абияк повечеряти.

На ранок прокидаюся сповнена сил та енергії. Вирішую увімкнути телефон. І тільки-но гаджет увімкнувся одразу почали надходити сповіщення. Купа повідомлень, як від оператора, про наявність пропущених дзвінків, так і необмежена кількість повідомлень, в мережі, а ще тьма голосових. Читати це все та слухати у мене немає часу. Тому набираю Юстину. Звісно, я здивована, адже мені ще двічі телефонував сам Микола Іванович. Але мені тепер байдуже до його дзвінків.

— Цвітано, ти куди пропала? У тебе совість є? — одразу накидається на мене подруга

— Юстю, не бурчи! — сухо відмахуюся я та додаю. — Зі мною все добре, а у підземеллях телефон не ловить. Зрештою я вимкнула його, аби не заважав працювати.

— Микола Іванович, просив...

Починає подруга, та не даю їй договорити, перебиваю.

— Юстино, досить. Ваш Микола Іванович, мені вже ніхто. Він вчора звільнив мене за статтею, тож тепер хай котиться до біса. Я не хочу про нього нічого чути.

— Цвітано, він передумав, і не звільнятиме тебе, якщо ти повернешся сьогодні. — подруга перехоплює подих та додає. — Колотов просив мене поговорити з тобою.

— Юстю, я не повернуся, ні сьогодні, ні навіть коли закінчиться відпустка. Я не хочу більше працювати з шефом, який не цінує людей. І звик, що його накази виконуються без обговорень. Хай спочатку навчиться поважати підлеглих... — нервово фиркаю, і невдоволено продовжую. — Хоча я все одно не повернуся. Набридло гарувати за його любимчиків. Так йому і передай.

— Цвітано, не гарячкуй..! — закликає подруга. Бачиш він уже чухається там де не свербить. Бо ж розуміє, що таких як ти, ще потрібно пошукати...

Я важко зітхаю, і в котре перебиваю подругу.

— Юстю, досить! Я не повернуся.

— Цвітано, а як же ми з Вітою?!! Ти про нас подумала?

— Впораєтеся! — без емоцій кидаю я, і так само холодно додаю. — А якщо ні, то кидайте. Наші нерви вартують дорожчого...

В трубці лунають короткі гудки. Я хмикаю, і ледь всміхнувшись вимикаю телефон знову. Він мені сьогодні не знадобиться. Зрештою не хочу не бажаних дзвінків, як і не хочу, аби мені псували нерви.

Хоча насправді реакція подруги мене зачіпає.

Чудово! Юстина образилася! Що ж схоже, у моєму житті чорна смуга продовжується... Це доля кидає мені виклик, і я налаштовуюся, що вистою.