Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Нові Атени», подаровані Ельжбеті Дружбацькій, залишилися в родині й потрапили до її онуки; потім їх читав граф Фредро, правнук Дружбацької. Після війни цей примірник опинився, як і більша частина львівської книгозбірні, у фондах Оссолінеуму у Вроцлаві, де його й сьогодні можна почитати.
Єнта
Там, звідки дивиться Єнта, немає жодних дат, тож немає чого святкувати, немає за чим журитися. Єдиним знаком часу є смуги, що минають її: невиразні, спрощені до кількох рис, невловні, безмовні, зате терплячі. Це — Померлі. Єнта поступово звикає рахувати Померлих.
Навіть тоді, коли люди взагалі перестають відчувати їхню присутність, коли до них не доходить жоден знак, Померлі все одно караються у чистилищі своїх спогадів. Позбавлені людського тепла, вони не мають ані прихистку, ані опори. Живими опікуються навіть скнари, а до Померлих немає діла і найщедрішим. Єнта відчуває до них своєрідну ніжність, коли вони, наче теплий вітерець, торкаються її, застряглої на межі. Вона дозволяє їм трохи побути поруч із нею; присвячує крихту уваги тим, що з’явилися в її житті, а тепер, відсунуті смертю на задній план, мусять, наче ті ветерани з Ченстохови, забуті королем і армією, випрошувати дрібку людського тепла.
Якщо Єнта й сповідувала коли-небудь якусь релігію, то тепер, серед усіх тих конструкцій, що їх звели в головах її предки й сучасники, її єдиною релігією стала релігія Померлих із їхніми незугарними, незавершеними, невдалими спробами полагодити світ.
Наприкінці цієї історії, коли тіло Єнти стає чистим кристалом, вона відкриває в собі цілком нову здібність: перестає бути лише свідком, оком, яке мандрує крізь простір і час, і починає пропливати також крізь тіла людей — чоловіків, жінок і дітей, — і тоді все відбувається надзвичайно швидко, в одну мить.
І стає зрозуміло, що ті тіла — наче листя, в якому світло оселилося лише на кілька місяців, на один сезон. Потім тіло опадає, мертве, сухе, і темрява перемелює його на пил. Єнті хотілося б охопити поглядом цей рух, цей перехід із життя у прах, ці спраглі перевтілення душі, які дихають своїм попередницям у спину, але навіть для неї це незбагненно.
Фрейна, сестра Песеле, згодом — Анусі Павловської, щасливо дожила до старості в Королівці, де й народилася, і прах її спочив на тому красивому єврейському кладовищі, яке так гарно збігає схилом униз, до річки. Вона ніколи більше не зустрічалася зі своєю сестрою і, зайнята вихованням дванадцятьох дітей, забула про неї. Зрештою, її чоловік як порядний єврей старанно приховував усе, що знав про жінчиних родичів-єретиків.
Її правнуки ще жили в Королівці, коли вибухнула Перша світова війна. Пам’ять про печеру у формі літери алеф та Стару Бабцю збереглася, зокрема серед старших жінок, які пам’ятають речі, здавалося б, непотрібні й фантастичні, з яких не спечеш хліба й не збудуєш дому.
Праправнучка Фрейни, яку називали Чорною, — найстарша в родині — навідріз відмовилася йти до Борщева, щоб зареєструватися, як того вимагали німці. «Ніколи не довіряй жодній владі», — казала вона. Тож доки всі євреї з Королівки, спакувавши речі, вирушали на рампу до міста, вони потай вночі, тягнучи візки з пожитками, подалися до лісу.
Дванадцятого жовтня 1942 року п’ять родин з Королівки — тридцять сім осіб, з яких наймолодшій дитині було п’ять місяців, а найстаршому дорослому сімдесят дев’ять років, — покинувши свої сільські домівки, перед світанням увійшли до печери з боку лісу, там, де велетенська підземна літера алеф закінчується правою горішньою рискою.
Деякі зали печери повні сталактитів, які звисають зі стелі й стін. Кажуть, що це — застиглі краплі світла, яке проникло глибоко в землю і згасло. Але досить на них упасти мерехтливому сяйву свічки — і вони починають світитися, являючи свою вічну мовчазну глибину.
В одній з цих зал досі лежить Єнта. Вже багато років волога осідає на її шкіру, яка цілком пристала до кісток, кристалізується, іскрить, виблискує. Світло вростає в тіло і робить його майже прозорим. Єнта поступово перетворюється на мінерал і через мільйони років стане діамантом. Цей довгий рожевуватий камінь, врослий у скелю, на мить освітлений сяйвом гасових ламп, що їх слід використовувати економно, демонструє своє каламутне, невиразне нутро. Діти, які звикли до життя в печері й уже знають її найглибші ходи, кажуть, що той шматок скелі — живий і якщо посвітити чимось усередину нього, можна побачити людське обличчя. Звісно, ніхто цьому не вірить, тим більше, що протягом майже півтора року, проведених у темряві, їхній зір суттєво ослаб.
Дорослі час від часу виходять по харчі, але ніколи не заходять далі за довколишні села. Селяни вважають їх духами, ніби випадково залишаючи для них за стодолами мішечки з борошном чи капустою.
У квітні 1944 року хтось кидає в отвір, який веде до печери, пляшку з папірцем, на якому невправною рукою написано: «Німці пішли».
Вони виходять, затуляючи очі від світла, напівсліпі.
Всі вони вижили, і серед повоєнного хаосу більшості вдалося емігрувати до Канади, де вони розповіли свою історію — таку неймовірну, що мало хто в неї повірив.
Єнта бачить лісові трави й мохи, купки чорних ягід, світлі листки молодих дубів біля входу до печери, а потім — цілу гору й село, і дороги, по яких мчать автомобілі. Бачить блиск Дністра, схожий на блиск ножа, й інші ріки, які котять свої води до морів, і моря, що носять на собі великі кораблі, навантажені товарами. І бачить маяки, що спілкуються скалками світла. На мить зупиняє свій рух угору, бо їй здається, що хтось її кличе. Хто може знати її ім’я? І бачить унизу фігуру, чиє обличчя осяяне білим світлом, бачить її незвичну зачіску, дивний одяг; але Єнта вже нічому не дивується, вона давно втратила цю здатність. Дивиться лише, як завдяки рухам пальців цієї постаті у плямі світла перед нею з нізвідки з’являються літери і чемно вишиковуються рядками. Єнті це нагадує сліди на снігу — здається, померлі втрачають уміння читати, і це один із найприкріших наслідків смерті. Тож бідна Єнта не може розпізнати власного імені в цьому ЄНТА ЄНТА ЄНТА, яке саме зараз з’являється на моніторі. Вона швидко втрачає інтерес і зникає десь угорі.
Зате тут, де ми перебуваємо, чутно гул, понурий звук матерії, світ темніє, земля гасне.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книги Якова, Ольга Токарчук», після закриття браузера.