Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Розділ сто двадцятий. Ласка

Дві години по тому я сидів сам у їдальні. Голова боліла, а лице з одного боку палало й розпухло. Перед цим я закусив собі язика, тож їсти було боляче і все мало присмак крові. Настрій у мене був саме такий, як можна уявити, тільки гірший.

Побачивши, як на лаву навпроти мене опустилася червона постать, я відчув, що підводити погляд просто страшно. Якщо то Карсерет, буде кепсько. Але з Вашет буде навіть гірше. Я прийшов їсти аж тоді, коли їдальня майже спорожніла, бо сподівався уникнути їх обох.

Але зиркнувши на мить угору, я побачив, що то Пенте, несамовита молода жінка, яка здолала Шегін.

— Привіт, — мовила вона атурською з легким акцентом.

Я зробив жест «увічливе офіційне привітання». З огляду на те як минав мій день, вирішив, що найкраще бути максимально обережним. Слова Вашет підказували мені, що Пенте у школі посідає високе становище й користується великою повагою.

Попри це, вона була не надто доросла. Може, річ у її мініатюрності чи личку у формі сердечка, та на вигляд їй було трохи за двадцять.

— Можна поговорити твоєю мовою? — запитала вона атурською. — Це було б люб’язно з твого боку. Мені треба попрактикувати розмовну мову.

— Радо долучуся до тебе, — відповів я атурською. — Ти говориш дуже добре. Заздрю. Сам я, говорячи адемічною, почуваюся якимось здоровим бурмилом, що тупає у важких чоботях.

Пенте нагородила мене ледь помітною сором’язливою усмішкою, а тоді прикрила рота рукою та трохи зашарілася.

— Усміхатися — це правильно?

— Правильно і ввічливо. Така усмішка показує трохи веселості. А це ідеально, позаяк я трішечки пожартував.

Пенте прибрала руку й повторила сором’язливу усмішку. Вона була чарівлива, наче весняні квіти. Від погляду на неї мені легшало на серці.

— За звичайних обставин, — пояснив я, — я відповів би на твою усмішку усмішкою. Але тут я побоююся, що інші можуть сприйняти це як неґречність.

— Будь ласка, — промовила вона і зробила кілька жестів — досить широких, щоб їх побачили всі. «Сміливе запрошення. Уклінне прохання. Фамільярне привітання». — Я мушу практикуватися.

Я всміхнувся, хоч і не так широко, як усміхнувся б зазвичай. Почасти з обережності, а почасти — через біль в обличчі.

— Приємно всміхатися знову, — сказав я.

— Я відчуваю тривожність за своє усміхання, — вона спробувала зробити жест і зупинилася. Вираз її обличчя змінився, очі трохи примружилися, неначе вона була роздратована.

— Це? — запитав я, показавши жест «легка тривога».

Вона кивнула.

— Як зробити це обличчям?

— Отак, — я трохи зсунув брови докупи. — А ще ти, як жінка, зробила б отак, — я трохи стиснув губи. — Я зробив би так, бо чоловік, — і натомість трохи опустив кутики рота.

Пенте невиразно поглянула на мене. «Жах».

— У чоловіків і жінок по-різному? — запитала вона. В її голосі відчувалася недовіра.

— Лише іноді, — заспокоїв я її. — І лише у дрібницях.

— Стільки всього, — сказала вона, дозволивши собі нотку відчаю в голосі. — У рідних зрозумілий кожен дрібний порух обличчя. Людина зростає та стежить за ними. Знає все, що в них є. Ті друзі, з якими в тебе юність, коли ти ще не знаєш, що не треба всьому всміхатися. З ними просто. Але це… — вона похитала головою. — Як можна пам’ятати, коли правильно показувати зуби? Як часто я маю торкатись очей?

— Розумію, — сказав я. — Я дуже добре розмовляю своєю мовою. Можу виражати найтонші смисли. Але тут від цього жодної користі, — і зітхнув. — Зберігати незворушне ­обличчя дуже важко. Мені здається, ніби я постійно затамовую подих.

— Не постійно, — відповіла Пенте. — Ми не завжди маємо незворушні обличчя. Коли людина з… — вона замовкла, а тоді швидко зробила жест «вибачення».

— У мене немає близьких, — зауважив я. «Легкий жаль». — Я сподівався на зближення з Вашет, але сьогодні, боюся, зіпсував це.

Пенте кивнула.

— Я бачила, — простягнула руку і провела великим пальцем ізбоку по моєму обличчю. Палець холодив опухлість. — Ти, напевно, її розсердив дуже.

— Я сам здогадуюся за дзвоном у вухах, — відповів я.

Пенте хитнула головою.

— Ні. Твої сліди, — цього разу вона показала на власне лице. — З іншим це могло би бути помилкою, та Вашет не стала б залишати таких, якби не бажала, щоб побачили всі.

У мене в животі обірвалося дно, а моя рука несвідомо піднялася до обличчя. Ну звісно. Це було не просто покарання. Це було послання до всього Адемре.

— Оце я дурень, — тихо промовив я. — Досі до мене не доходило.

Ми кілька хвилин їли мовчки, а тоді я спитав:

— Чому ти сьогодні прийшла посидіти зі мною?

— Побачивши тебе сьогодні, я подумала, що чула про тебе від багатьох людей. Але не знаю про тебе нічого з особис­того знання.

Пауза.

— А що кажуть інші? — запитав я з невеличкою іронічною усмішкою.

Пенте простягнула руку, щоб торкнутися кінчиками пальців кутика мого рота.

— Оце, — сказала вона. — Що