Читати книгу - "Амадока"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Продовжуйте, Професоре, — крижаним голосом звертається до нього Лана. — Що зробив цей чоловік, коли з’явився у вашому помешканні?
Професор глибоко видихає і зводить голову.
Цей незнайомець з’явився до мене і розтрощив усе моє майно. Він завдав мені тілесних ушкоджень. Він мало мене не вбив. І я так і не зрозумів, яку мету він переслідував.
А ця жінка? — вказує Лана на Роману, блідість якої непомітна під шарами гриму. — Вам знайома ця жінка?
Професор болісно кривиться. Йому явно неприємно про це говорити.
Так, — мовить він. — Я знайомий із цією жінкою. Вона супроводжувала незнайомця, але я знав її набагато раніше. Чесно кажучи, я довірився цій особі і впустив її до свого дому. Вона втерлась мені в довіру. Вона ввійшла мені всередину. Вона знищила мій світ.
Я не знищувала вашого світу! — не витримує Романа, зриваючись зі свого стільця.
Лана заспокоює її простягнутою долонею правої руки, як заспокоюють тренованих собак. Романа повертається на місце. Її перенапружені литки тремтять.
Яку мету переслідувала ця жінка? — запитує Лана в Професора.
Западає мовчанка. Ромин Чоловік простягає руку і схрещує свої пальці з пальцями дружини. — Якщо хочеш, можемо забиратися звідси, — підморгує їй. — Це справді уже перестає бути смішно. — Рома голосно, з зусиллям видихає. Лана осудливо супить брови.
Професоре, залишайтеся, будь ласка, на зв’язку, — просить телеведуча, а тоді обертається до глядачів. — Ми маємо ще одного гостя. Чи то пак свідка.
Прожектор ковзає першим рядом і висвічує елегантну жіночу постать. Романа не відразу впізнає Слонову.
Так, я знаю цього чоловіка, — каже Емілія з досконалою експертністю в голосі. — Я психіятр, працюю здебільшого з особами, глибоко травмованими військовими діями на Сході, з людьми, які потерпають від ПТСР. Цей чоловік — мій пацієнт.
І Слонова заходиться методично й терпляче викладати особливості перебігу й корекції стресових станів, ілюструючи свою мінілекцію ілюстраціями з власної практики. Вона описує психози й нюанси клінічної депресії. А тоді плавно переходить на змалювання історії хвороби свого пацієнта N: аномалію його виживання (його ушкодження були абсолютно несумісні з життям), його пошкоджений мозок, надзвичайно цікаву ретроградну амнезію та супровідні психічні розлади. Слонова описує методи роботи з пацієнтом, нездоланні труднощі, повільний прогрес — і різкі та глибокі регреси. Змальовує проблиски вибіркових спогадів: латинські назви акваріюмних рибок, обізнаність із технологічними особливостями лиття сталі, надзвичайну орієнтацію у видах плавучих засобів. Описує закономірності його галюцинацій, схильність до жорстокости і невмотивованих вибухів агресії.
У процесі своєї промови вона розпалюється, відбирає з рук Лани Лялюк мікрофон і, незважаючи на її протести, виходить у центр студії. Там Слонова застигає навпроти Романи та її Чоловіка і продовжує вивергати слова, дивлячись то на одну, то на іншого. Говорить з дедалі більшим натиском, карбуючи слова.
Вона ділиться власними спостереженнями за раптовою появою в лікарні жінки, яка називає себе дружиною пацієнта, за майстерним сплітанням сітки навіювання, за напусканням блуду, за наведенням полуди на очі спеціялістів.
Мені було очевидно, — заявляє Слонова, — що пацієнтові згадана особа цілковито незнана. Звісно, ретроградна амнезія передбачає невпізнавання хворим найближчих людей, цілковите відчуження інтимного досвіду власного життя — але як експерт із багаторічним досвідом я з усією відповідальністю стверджую, що існувала ціла низка чітких ознак і доказів, які свідчили про те, що двоє цих людей ніколи раніше не зустрічались і не були знайомими. Що вони з різних історій. Що вони віддалені одне від одного, як Схід і Захід. Що вони відірвані й відмежовані. Що вони розмовляють різними мовами. Особливо уві сні.
Це неправда, — сказала Романа.
Неправда? — люто кривить губи Слонова. — А всі ці галицькі казочки про бабу Уляну, бамбетлики, шляфроки і ліжники — це правда? Ви хоч знаєте, що крізь сон він бурмотів, як перед лицем своїх товаришів урочисто присягає жити, вчитися і боротись, як заповідав великий Лєнін? І запевняв, що завжди готовий. Ви про це знали?
Це неправда, — каже Романа. — До того ж на Галичині ми також мали піонерську організацію. Що тут дивного?
Мовчіть, — презирливо шипить на неї Слонова. — Мовчіть, ви! — білки її очей моторошно віддзеркалюють світло прожекторів. — Він же був як дитина! Невинне дитя. Чистий аркуш. Табула раса. Що ви з ним зробили?
Швидкими кроками вона перетинає студію і хапає за руку якогось опецькуватого типа. Слонова різко шарпає ним, тим самим наказуючи їй підкоритися. Вона витягує чоловіка у простір перед камерами і, тицяючи мікрофоном у його круглу голову, в обвислі щоки, у вузлуватий ніс і схоже на прим’яту траву волосся, повідомляє:
Це — Шушаков. Він також був моїм пацієнтом. Я проводила йому терапію після психічних травм, отриманих під час обстрілу мікрорайону «Східний» у Маріуполі. Він лікувався у той же період і в тій же лікарні, що й пацієнт, уражений ретроградною амнезією. Шушаков, розкажіть самі все, що ви знаєте, — наказує Слонова.
Цієї миті втручається Лана. Вона вже стискає в долоні другий мікрофон, змирившись із частково втраченим керуванням телешоу. Але повністю відпустити його у вільне плавання Лялюк не готова.
Зачекайте, — просить вона Слонову. — Давайте спершу поглянемо на результати нашого інтерактивного опитування. На цей момент уже всього лише чотирнадцять відсотків телеглядачів цілковито і беззастережно вірять в історію наших сьогоднішніх героїв. П’ятдесят шість відсотків — вагаються. Впевнена, разом ми здатні докопатись до істини. Прошу тільки про одне, — довірливо звертається Лана в об’єктив телекамери, — не робіть швидких висновків. Зберігаймо об’єктивність. Не дозволяймо себе обманювати, не віддаваймо себе до рук цинічних маніпуляторів. Брехня, замішана на емоціях, надто легко набуває форми правди. Закликаю вас дослухатися до власних сердець.
Ці останні слова вона промовляє, поклавши обидві долоні на плечі Романи та її Чоловіка.
А зараз ми із зацікавленням вислухаємо чоловіка, хворого на біполярний розлад, що загострився після пережитої трагедії у його рідному місті Маріуполі, — його теж лікувала психіятр пані Слонова. На превеликий жаль, як свідчить статистика, психічні хвороби залишаються з людиною на все життя. Їх неможливо повністю вилікувати. Слухаємо вас, пане Шушаков.
Шушаков починає говорити, лякається свого голосу, спотвореного мікрофоном і примноженого технікою, але, підбадьорений поглядом Слонової, тут же відновлює спробу.
Я знаю цього чоловіка, — каже він російською. — Це ж Віктор. Ми з ним знайомі з дитинства. Вітю, ти мене пам’ятаєш? — благально зводить він очі на Чоловіка. Чоловік залишається незворушним. Він мовчки стежить за всім, що відбувається. Романа тим часом почувається повністю виснаженою. Події віддаляються від неї, втрачають чіткість. Зображення стає замуленим. І тільки долоня її Чоловіка, його доторк пов’язує з реальністю.
Вітю, це ж я, Шушаков, — говорить тим часом Шушаков. Говорить він жалібно. Здається на його очі от‑от навернуться сльози. — Ми з тобою разом вчились у
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Амадока», після закриття браузера.