Читати книгу - "Будеш мені нареченою, Анна Пахомова"

Люда

Я спостерігала, як він роздягається. Спочатку Тимур зняв годинник, потім витягнув сорочку зі штанів і скинув взуття. Між нами була та невимушена близькість, якої я завжди чекала в шлюбі з Андрієм, але наш секс завжди був тільки на його умовах. Єдина ніч, проведена з Тимуром, виявилася моїм найкращим еротичним спогадом у житті.

Але сьогодні я хотіла більшого. Я так втомилася уникати його! Із сьогоднішніх слів Тимура я зробила висновок, що він хоче не тільки тимчасових стосунків, а чогось більшого, і сьогодні ввечері все змінилося.

Він сказав, що сумував за мною. Він так ніжно тримав мені  у своїх обіймах, коли ми танцювали, що всередині в мене знову спалахнув вогонь. Я знала, що в тому, що з моменту нашої близькості минуло так багато часу, тільки моя вина, але сьогодні ніщо мене не зупинить.

Я встала з ліжка і роздяглася до спідньої білизни. Сьогодні на мені був комплект червоного кольору, що складався з бюстгальтера без бретелей і стрінгів. Я повернулася до дзеркала, щоб подивитися, чи не розмазалася помада, і зустрілася поглядом із Тимуром, який стояв біля ліжка. Він уже встиг зняти сорочку і штани.

Я злегка вигнула спину і подивилася на нього через плече.

- Побачив щось цікаве?

На відміну від нашої минулої близькості, сьогодні я знову була самою собою. Я була абсолютно впевнена, що цей чоловік хоче мене, і я можу дати йому щось, чого не може жодна інша жінка. Тимур гаркнув крізь зуби, і на моїх губах заграла легка усмішка.

Я розвернулася і підійшла до нього ходою професійної моделі. 

- Як вважаєш, мені варто підфарбувати губи? - запитала я, підійшовши до нього впритул.

- Ні, - захриплим голосом відповів Тимур. - Від поцілунків її все одно не залишиться.

- Взагалі-то, - повільно промовила я, - я збиралася залишити помаду на твоїй шкірі. Мабуть, почну звідси.

Я торкнулася його шиї кінчиком пальця, там, де несамовито билася блакитна жилка. Я опустила долоню нижче, зупинившись біля пупка, і нахилилася, щоб повторити пройдений шлях язиком. Я випросталася і поклала руки йому на плечі, підвелася навшпиньки і злегка прикусила його за мочку вуха. Я зробила крок назад і штовхнула його на ліжко.

- Сядь.

***

Весільні вихідні помітно змінили наші стосунки в кращий бік, але коли ми повернулися до своїх буднів, важко було не повернутися до старих звичок, та все ж таки в нас вийшло. Першого ж ранку після повернення додому я встала раніше, щоб побачитися з Тимуром до того, як він піде на роботу. Арсен і Тимур були ранніми пташками, і я виявила їх на кухні за жвавою розмовою. Вони почали вибудовувати нові порядки в будинку. Я раз у раз ловила себе на думці, що ми стаємо справжньою родиною.

Тимур усміхнувся, і поцілував мене в скроню. 

Потім зібрався, й пішов на роботу. Я ж повела Арсена  в садочок. 

Гортаючи новини по дорозі назад, відмітила, що про весілля Гната писалось в усіх новинах. І подекуди були й мої фото. Я була напрочуд гарною на них. Ніхто б не сказав, що це колишня Люда, яка жила з таким гульвісою як Андрій. 

Аж тут телефон завібрував в моїх руках. 

На екрані висвітилось повідомлення з невідомого номеру. 

“Я нарешті знайшла тебе, мамо. Тепер готуйся до розплати”.

Я важко тупилась в екран не розуміючи, що за жарти. Я не могла бути чиєюсь мамою. У нас з Андрієм не було спільних дітей. А він був моїм єдиним чоловіком до Тимура. 

ВАжка чорна каламуть знову підіймалась десь із глибин моїх нутрощів, загрожуючи затопити свідомість. Так що довелось сісти на найближчу лавку на зупинці. 

І віддихатись. Чоло вкрив холодний піт. Щось насувалось на мене. Страшне. Давно забуте. 

Тремтячими руками я набрала Тимура. Єдина людина, яка мені зараз могла допомогти. 

– Забери мене, - відчуваючи, як бракує повітря  в легенях, прохрипіла я. 

Я притулилась до скляної поверхні зупинки і все перечитувала й перечитувала смс. 

“Не жартуйте так!”, - нарешті набрала у відповідь.

“Які жарти, матусю? Думала здихалась мене? І все забудеться?”. 

Мої руки почали тремтіти. Справді забулось. До очей підступили сльози. Я нічого не могла вдіяти з собою. Сльози текли і текли. 

Тимур приїхав за п'ятнадцять хвилин. Увесь цей час я сиділа і ридила майже беззвучно. 

- Що трапилось? Хто тебе образив? Людо? - він злегка потряс мене за плечі. Але я лише мовчала. Я фізично не могла вимовити й слова. Горло перетиснуло. 

Тимур обійняв мене й притиснув до себе. Мене оповила тиша. Якась непрородна, мов у хмару занурили. Я просто притискалась до нього, ловлячи його тепло. 

- Ходімо в машину, - він потягнув мене геть з зупинки. 

Ми сіли, Тимур простягнув пляшку з водою. Я вдячно зробила кілька ковтків. 

- То що сталось, Людо? Що з тобою? 

Я молчала. Страшне усвідомлення, що частина мого життя була вигадкою, брехнею, яку  я сама собі придумала просто позбавляла мене сил говорити. 

Я показала йому тремтячими руками телефон. 

- Це якийсь жарт? - він вігнув брову. - ЗВІсно, люба, цу поганий жарт. Я не розумію, чому ти так бурхливо реагуєш. 

- Мені здається, цe не жарт, - я похитала головою. Я не знала як йому сказати те, чого й сама толком не можу пригадати. Просто десь в голові засіла думка - у мене справді була дитина. Але куди вона поділась? Коли була? Здавалось я зараз збожеволію від цих думок і спроб згадати. 

“Чого ти хочеш?” - я забрала в Тимура свій телефон і написала нарешті невідомому. 

Та відповіді не було. 

Тимур відвіз мене додому. Він намагався поговорити. Але я не знала, що йому сказати. Як пояснити все, що  я відчуваю? Я наче пригадую як дитина билась  в моєму животі. Але куди вона поділась? 

Я ходила по будинку мов сновида. До всього втративши цікавість. Зараз я звернула свій погляд кудись туди, далеко в себе. Я намагалась там знайти відповіді. Моє життя здавалось мені тепер картонною декорацією.