Читати книгу - "Петрогліфи, Артур Сіренко"

                        «Дві стежки ні для кого. В тій ході
                          Примареній тебе веде єдина,
                          І ти примарений, ти наче зник…»

І в цьому світі одвічної самотності, в світі, де Бог втомився і бачить нас як сон, єдиний досвід, який чогось вартує, це досвід смерті – досвід оцього останнього одкровення, досвід агонії свідомості, злиття чи то з Богом, чи то з абсолютом, чи то з порожнечею Будди. Але про цей досвід готі комусь розповісти. Якщо і є можливість повернутись і розповісти, то все намарно: ніхто не зрозуміє, ніхто не повірить: 

                        «Нам цей відхід не знаний, той що є
                          Чужіння. Ми не маємо підстав
                          Ні захват, ні розлючення своє
                          Являти смерті, коли їй постав
                          Трагічний рот у голосінні де
                          Ще ми у світі граєм наші ролі…»

Світ в якому живе автор (він же літературний герой, бо в Рільке різні літературні герої це лише різні форми оцього «Я», що постійно змінюється, постійно трансформується, і є навіть не «друге я», а множинне я – кожна людина це багато світів, що перетинаються, переплітаються в клубок) давно втратив віру, саме розуміння релігії як такої. Світ став механістичним, світом матерії і все, і ніякого духу, ніяких злетів і недосяжну висоту чи занурення у таємні глибини містики. Навіть містика перетворилась в ерзац. Тому його релігійні пошуки ніхто не розуміє. Молитва стала чимось забутим – для всіх, тільки не для автора, не для самого Рільке:

                         «Моя молитва не блюзнірство, ні:
                           Це наче давні книги, де щодня
                           Тисячократно – я твоя рідня…»

У цьому світі автор ще має виправдовуватись, пояснювати. Що його молитва це глибинно, це сокровенно. А не фарс, не показний ритуал. 

У ХХ столітті поет став не пророком, навіть не відлюдником, що ховає свої істини у темряві печер від ока нечистих, що можуть отруїти навіть сам Дух. Поет в ХХ столітті став жебраком:

                        «Ти є жебрак, ні дещиці не стало,
                          Ти камінь, що не вклублиться ніде, 
                          Ти прокажений, мавши калатало,
                          Ти той, що з ним навколо міста йде…»

Метафори Рільке інколи лагідні, але інколи страшні. Інколи кора дерева йому нагадує хвилі океану і відгомін давніх предковічних буревіїв, але інколи метафори страшні, бо головним рушієм життя людини у світі електрики та аеростатів став страх. Всепроникний і всюдисущий. Це в епоху лицарства всюдисущим був Бог – добрий і справедливий, а в ХХ столітті всюдисущим став страх – злий і несправедливий. Як російський диктатор. Тодішній чи не тодішній. Страх літає чорним птахом в людській свідомості. І тільки сильні здатні його здолати. Назавжди. 

Рільке близька естетика буревію, краса буремної ночі. Бо в нову епоху надто багато буревіїв, що ладні зламати все. І треба не тільки вміти жити в цьому буревії, але і вміти творити під час буремної ночі, бо серця лицарів і королів, що лежать у саркофагах знову починають калатати, їх тіні ступають по непотрібному золоту і кинутих розсипах діамантів. І дзвони гудуть, хитаючись під поривами нестримного вітру. Нехай міста і собори повзуть крізь час кам’яними черепахами, час для поетів настав, бо для поетів завжди час настав – не залежно від епохи і обставин. Автор як поет усвідомлює своє призначення – навіть у світі, де він нікому не потрібен. Але автор має прохання до творця світобудови, бо жадань не дано не мати нікому:

                            «При власних далечах на чати
                              Постав мене, вчувати дай
                              Самотній камінь, добачати
                              Моря самотні, ще бодай
                              Понад річками йти…»

Далечі поета можуть бути лише власні. Чужі далечі бути і не можуть, та й не потрібні. Поет стає на невідому стежину Духу як стають на тверду дорогу прощі, навіть, якщо доведеться йти за старим сліпцем. Гомер теж був старим сліпцем, але бачив більше, аніж його зрячі сучасники. Навколо все одно тьма – тьма незнаного. І розгадати незнане нам допоможе тільки розум і відчуття краси:

                              «Згадаймо, як розгадувало тьму
                                Дитинство, коли в ньому день по дневі
                                Пливли години післяполудневі,
                                Зникоме й недоторкане – чому?»

Навколо буденність. Світ людей надто далекий від поезії, яка його оточує, яка вривається в його буття. Тому поет має бути подібний дзвону – бути вісником і нести людям заклик до істинного буття – не марнотного:
 
        «… Бронзовий дзвін серцевину щоденно підносить
               Проти шорсткої буденності – наче нове.»

Бо для поета все нове. Навіть осінь, що приходить з дивовижної регулярністю щороку, теж щоразу нова. І можна, звісно, усвідомити настання осені і просити творця завершити те, що вже відбувається чи відбулось:

                                 «Час, Боже. Безмір літньої пори.
                                    Кинь горню тінь на сонячний годинник,
                                    Понад полями вивільни вітри…»    

А можна просто оспівати те, що гідно пісні в цю пору дочасної осені.