Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

прохопився про те, що на Джевалі востаннє. Ще й пропонував заплатити іншим разом, як повернеться.

Вілла, Остер і Пай також здивувалися. Схоже, Вест єдиний з команди розумів, що відбувається. Усі решта мали хіба якісь розрізнені скалки інформації.

Це було навмисно. Так вчинив би добрий керманич — от Сент так і зробив. Цікаво, а чи знає бодай хтось із них про емблему, приховану в каюті під килимом, чи це теж для всіх таємниця?

— От шкода… — Старий закусив губу та спересердя смикнув себе за сиву бороду. — Я б сказав, на всі тридцять два мідяки.

— Що?! — просичала я. — А ти мені лише десять заплатив!

— Фейбл, а ми ж заради прибутку й торгуємо! — у Вестовому голосі проскочила весела нотка.

— Як пішов кварц на Совані? — Купець відкинувся на стільці, засунувши пальці за вилогу.

— Добре пішов. За все сто дванадцять мідяків. — Геміш вручив йому ще один гаман. — А що даєш за піропи?

— Є смарагди, які потрібно спродати. Гадаю, на Совані теж підуть незле. — І кинув камені на шальку терезів.

Я нахилилася і придивилася до тих камінців. Перш ніж обдумала, уже вхопила один із них і затиснула в долоні. Щось із ними було не так.

— Скільки? — Вест пильно роздивлявся смарагди.

Я стиснула камінь двома пальцями й закусила губу. Смарагд тремтів тихенько й ніжно. Ніби плине м’яка течія. Але цей — не так. Примружившись, глянула його на світло; старий невдоволено насупився.

Я кашлянула, Вест покосився на мене.

— Що там таке? — Купець роздратовано перехилився через стіл.

— Вони… — Я позирнула на одного, тоді на другого, не знаючи, як це сказати. — Вони…

— Що?! — нетерпляче засопів Вест.

— Несправжні, — прошепотіла я.

Старий різко скочив, розкидавши все, викладене перед ним.

— Ти в чому мене звинуватила, добувачко?! — Весь розчервонівся, поглядом аж пропікає.

— Ні в чому, я… — Знову позирнула на Веста. Той утупився в смарагд у моїй руці. — Ні в чому я вас не звинувачую. От тільки…

Купець їв мене поглядом.

— Можна?

Я взяла шальку з терезів і піднесла до світла. Камінчики перекотилися.

— Ось, — тицьнула в один із них. — Це не смарагд.

Старий прихилився ще ближче, дістав монокль на ланцюжку і вставив в око.

— Та ж смарагд!

— А от і ні.

— Весте… — За моєю спиною пролунав стривожений голос Пая.

Я показала на тоненьку «волосинку» всередині камінця.

— Оце вкраплення відбиває світло. Якби це був смарагд, такого б не було. Крізь нього все видно.

Гадаю, це форстерит. Він не має великої цінності, але якщо прогріти до потрібної температури, стає схожим на смарагд. Вони навіть залягають в одній материковій породі. — І показала на білі краєчки.

Різниця була ледь помітна, але обійшлася б у добрячий гаман монети. Зроблено було зі знанням справи.

Щелепа старого відвисла, монокль вивалився з ока й повиснув на золотому ланцюжку. Він пожирав мене очима.

— Я… Схоже, вона має рацію. — Забрав у мене шальку й розсипав камені по столу.

— Вони не всі погані, — завважила я, швидко розбираючи купку. Витягла п’ять фостеритів і поклала збоку від смарагдів.

— Ого, — прошепотіла Вілла, зазираючи через моє плече.

— Ці вже мені бастіанські покидьки! — проричав старий, гупаючи кулаком об стіл.

Я здригнулася, а Вест вийшов наперед, затуливши мене.

— Краще візьмемо бурштин, — вирішив він, показуючи на іншу тацю. — Скільки його там?

Купець усе ще розгублено вертів головою: то на мене, то на смарагди. Проте Вест раптом заспішив, ухопив гамана, навіть не перерахувавши каменів, і хутко поквапився до вхідних дверей, тягнучи нас за собою. Ми проштовхалися крізь натовп, і нарешті на щоку мені впало тепле сонячне проміння, а легені вдихнули прохолодне солоне повітря: яке щастя вирватися з тієї спекотної складської задухи!

Та щойно ми вибігли за двері, Вест розвернувся до мене.

— Що ти в біса таке коїш?!

Я завмерла, мало не врізавшись у нього.

— Що?..

Він стиснув зуби і свердлив мене лютим поглядом.

— Остере, все на корабель, усе перевір. Паю, будь готовий відчалювати, щойно стемніє.

— Ми ж до ранку не збиралися відходити! Мені ще треба дечим запастися… — Остер розгублено роззирався між нами.

— То поквапся, — кинув Вест.

— Що я таке зробила? — Тепер вертіла головою вже я. — Не розумію.

Вест утупився в мене, і було видно, як червоніє з люті: від коміра вгору, до щік.

— Краще б ти на Джевалі лишалася!

Роздiл п’ятнадцятий

Уся прихильність Веста та його команди до мене скінчилася.

Вони з Паєм попрямували до причалу, де гойдалася на якорі «Жоржина», а всі решта попленталися за ними. Я озирнулася на торговий дім, і Геміш, ухопивши мій погляд, шикнув:

— Уперед, ну ж бо. Ти вже й так забагато уваги до себе привернула.

— Це точно, — докинула Вілла, яка крок у крок конвоювала мене збоку. Розстібнута куртка маяла полами на вітру, коміра боцманка притримувала. — Ще раз озирнешся — і до Сероса їхатимеш у трюмі.

Та поглянувши повз мене на корабель, що стояв на якорі поряд, вона пригальмувала. Біля судна, спершись на кнехт, дівчині всміхався чоловік у чорній куртці, з чорним волоссям, де-не-де посрібленим сивиною.

— Весте! — гукнув той і помахав капітану.

Вест різко зупинився, тіло напружилося, плечі розправилися. Пай подивився на моряка в чорному.

— Золо!

Я все намагалася згадати цього чоловіка. Звідкись я його знала.

— А де це ви підчепили джевальську добувачку? — Він глянув на мене, і його усмішка поширшала.

Вест звернув із головної дороги порту на пристань; Пай, поклавши руку на ремінь із ножем, рушив за ним.

Зола розмотав шарф, яким було закутане

обличчя. Бліда шкіра почервоніла, обвітрена, очі — сіро-штормові. Над його головою, спершись