Читати книгу - "Відьма нелегкої поведінки, Олена Гуйда"

Мій погляд сам собою вчепився в обличчя Брета і, його вираз вмить з самовдоволеного змінивсь на… спантеличений.

– Не варто, – ніби виплюнула на це я.

І ми синхронно ступили в коло для бою.

Серце, що ще мить тому колотилось, мов божевільне, заспокоїлось, знову забилось рівно та помірно. Зникло кудись тремтіння в руках. А саму мене огорнув витверезний холод. Страх змінила злість. Не сліпа й паралізуюча. Вона навпаки додавала сил та рішучості.

Кілька кроків до назначеної мітки. Вагання, сумніви та страхи залишились поза колом. Чим би не скінчився цей бій, я не трястимусь, як загнаний заєць. Брейт виправив все однією необережною фразою.

– Бій. – На якусь мить заклало вуха від гучного голосу ректора.

Я натягнулась, мов тятива на луці. Вчепилась поглядом в Брейта, відслідковуючи кожен найменший його рух. Готова прийняти цей бій так, ніби він справді був на моє життя.

Супротивник зволікав. Дивився на мене спокійно та трохи зверхньо. Чекав, що я атакуватиму першою? Це вже ні. Моя слабкість та ненавченість мій недолік. Але й моя перевага. Брейт впевнений, що я не варта зусиль? То не буду розвіювати його впевненість.

Не зараз.

Зрештою, Брейт стомився чекати від мене якихось дій. І запустив слабеньке бойове закляття, що помаранчевим згустком полетіло в мій бік. Його губи цієї миті вигнулись у зверхню переможну усмішку. Певно, в його голові перемога була в його руках. Проте, я мала намір трошки поборотись.

Скинула вгору праву руку, ніби намагаючись спіймати пульсар. Перстень-поглинач нагрівся та випив магію всю до краплини.

Перше є. Ще, щонайбільше, два.

Брови Брейта поповзли вгору, обличчя витягнулось від здивування, але він швидко опанував себе та запустив у мене другим закляттям. Це вже я віддзеркалила лівою рукою. Закляття відскочило, вдарилось об захисний купол і осипалось на пісок іскрами.

Поза колом піднявся справжній гвалт. Хтось викрикував ім’я мого супротивника, підбадьорюючи його. Хтось, навіть, моє. А все разом перетворювалось на один загальний гомін.

А далі полетіло ще одне, й ще, і ще. Потенціал перснів вичерпувався, Брейт бісився, що аж палали фіолетовим полум’ям очі. Я так довго не протримаюсь. Треба щось робити…

І я зробила, що могла. Прошепотіла під ніс закляття відводу очей, зірвала з шиї підвіску, кинувши її під ноги. І за мить на моєму місці з’явився мій фантом. А я сама попрямувала по колу, наближаючись до Брейта. Фантом точно слухався моїх команд, увертався від пульсарів, стрибав і бігав, дуже натурально плутаючись у спідниці.  Спостерігала б вічно, як Брейт пітніє, біситься і слабне, намагаючись по ньому поцілити. І при цьому зовсім не звертає на мене уваги.

Проте, це все потрібно було завершувати. Потенціал амулета не нескінченний.

Обійшла свого супротивника з-за спини, піднялась навшпиньки так, щоб мій шепіт точно сягав його вух. І заговорила слова древнього намовляння:

– Силою світлою. Силою роду мого. Волею моєю… підкорись мені.

Брейт здригнувся, стиснув кулаки проте, мов крізь силу сформував ще один пульсар – великий, мерехтливий, точно смертельний та запустив його прямо в фантом. І зробив це з такою люттю, що жоден мій амулет мене не врятував би.

Мені аж в горлі пересохло. А фантом замерехтів… Треба поспішати. І я знову заговорила вже швидше, та вливаючи магію не цідячи її по краплині, як зазвичай робила. А щедро, від душі.

– Силою світлою. Силою роду мого. Відьомським спадком своїм, наказую… Підкорись! Чуй голос мій, корись волі моїй…

Я шепотіла і шепотіла, краєм ока відмічаючи, що фантом вже став прозорим і от-от зникне. Брейт вкотре стиснув руки в кулаки, але тут же розправив долоні. Опустив руки. І ледь живим беземоційним голосом пробубонів:

– Слухаю тебе. Наказуй!

І я різко видихнула.

– Здайся!

Обличчя мого супротивника спотворило судорогою. Він все ще намагався боротись з впливом, проте я відьма. Від відьом не заведено захищатись. Я маю бути слабкою. Це всім чаклунам відомо. Проте…

– Здаюся! – таким же неживим голосом промовив Брейт, скривившись, як від болю.

– Стоп! – гаркнув ректор.

І я зробила крок назад, ледь ворухнувши пальцями та розвіюючи наговір.

Стало так тихо, що мені на мить здалось, ніби я оглухла. Але все ж повернулась обличчям до лера Стрейта, чекаючи нещадних коментарів. І наткнулась на його важкий задумливий погляд.

Обличчя холодив легенький вітерець. Я знову згадала, що на вулиці вже не літо. По спині пройшов мороз, проте я не наважилась пересмикнути плечима, проганяючи озноб.

– Це не чесно! – скрикнув хтось за моєю спиною.

– Вона махлювала! – підтримав його хтось іще.

– А що вона мала робити? Стояти й чекати, коли її спопелять?! – скрикнув ще хтось, відверто мене здивувавши.

Навіть закортіло оглянутись та знайти поглядом того, кому вистачило клепки за мене вступитись. Проте, маю зізнатись, це було приємно.