Читати книгу - "Пiд тихими вербами"

Витяг гаманця, розшморгнув, добув iззвiдти два червiнцi i положив бiля себе на полу.

— Вiзьмiть, спасибi вам, бо сам не встану!.. Вiзьми, Васюто!

Васюта взяв грошi.

— Е, братику! — скрикнув. Так не годиться! Ми тобi давали все такими здоровими та бiлими, та скiльки їх надавали!.. Що поки я донiс, так i поперек у мене замалим не луснув! А ти даєш тiльки двi маленькi жовтенькi кружалочки! Я так не хочу.

— Бери, яке дають! — одказав Грицько смiючися.

— Нi, не хочу!

— От же й я не хочу! — озвався Зiнько. — Щось я надумав, — не знаю тiльки, чи до ладу буде моє слово. Нам тепер не так уже сутужно на грошi; хлiб зародив, то не будемо бiдувати. Мабуть, можна буде нам так обiйтися, щоб не брати зараз оцих двадцяти карбованцiв, а повернути їх на одну добру дуже штуку.

— Ану-ну, на яку? — зацiкавилися товаришi.

— От ви самi бачили, — казав далi Зiнько, — що цi грошi не погане дiло зробили: i чоловiковi запомогли, i дали йому спроможнiсть, не боявшися глитаїв, за громадську справу обстати. Тепер-то в нас нiчого собi, закривилися ми на людей, — ну, а, може, так трапиться, що нам на грошi буде сутужно i треба буде помочi так саме, як от Грицьковi треба було. I добра б рiч, коли б завсiгди ми могли в пригодi товаришевi пособити, щоб вiн не йшов кланятися глитаям.

— Дак що? I пособимо, коли буде на той час чим пособити, — сказав Карпо.

— Отож-то й то: коли буде! А треба, щоб завсiгди було, повсякчас. Нехай оцi грошi та до нас i не вертаються, а будуть у нас товариськими грiшми. Кожен нехай кине п'ять карбованцiв, i положимо тi грошi в касу в городi… Є там така зберегательна каса, що як грошi в їй лежать, то й процент на їх iде. От i на цi грошi буде процент iти. А скоро кому з нас треба буде якої запомоги, то хай вiзьме їх або всi, або скiльки потреба.

— I нехай вiн той процент, що й каса, платить: тодi в нас грошей не меншатиме, а бiльшатиме, порадив Карпо. — Як з процентом, то чоловiк i грошi швидше вертатиме.

— _ Нi,вiдповiв Зiнько, — може, й не той, а трохи менший.

Усiм ця вигадка дуже вподобалась. Грицько сказав, що й вiн пристане до цього. Зараз у його грошей нема, дак вiн просить Зiнька: нехай пiдожде йому п'ять карбованцiв, а з тих десятьох, що вiн йому вернув, п'ять заложить за його в касу. А Грицько, скоро розстарається, зараз йому верне. Зiнько пристав на те.

— Шкода тiльки, що мало в нас грошей буде: тiльки двадцять карбованцiв, — сказав Зiнько.

— Дак же нема з чого нам побiльше й давати, — вiдмовив Карпо.

— Це так, — згодився Зiнько. — То треба, щоб товаришiв у нас бiльше було.

— _ О,_ дак у мене зараз є такий товариш! — скрикнув Васюта. — Гарний чоловiк, кращий за мене — куди! Дмитро Василенко — вiн менi й родич… такий собi: нашого коваля в перших слюсар. Та те дарма, а тiльки чоловiк гарний… i отого, що з хвостом, не любить iзгадувати… (Васюта моргнув на Карпа). Вiн уже давно мене питає, чи не пускали б ми його слухати, як книжки читаємо, та я все забував сказати, бо в мене така дiрчата голова, як старе решето… I читати просить щоб навчити його.

— А що ж, — промовив Карпо. — Дмитро справдi чоловiк добрий, — вiн i в громадi за нас був.

— _ I я так думаю, що його треба прийняти, — згодився Зiнько.

— Вiн i до каси пристане… От тiльки скажу, то й дасть п'ять карбованцiв, — упевняв Васюта.

— А я читати його навчу, — сказав Зiнько.

— А хiба такий старий навчиться? — спитав Грицько. — Йому ж так, як i менi,год тридцять i п'ять, а мо', трохи й бiльше.

— А чому не навчиться? Аби схотiв!

Грицько подумав трохи, а далi озвавсь несмiливо:

— Дак, може б, теє… може б, i я? Може б i мене ти, Зiньку, прийняв та вже двох одразу б i вчив?

— I дуже радий! — зрадiв Зiнько. — Бо треба, щоб усi в нашому товариствi були письменнi. Тодi не будемо темними стежками ходити, а добуватимемося собi ширшого свiту та кращої долi.

Усiм чотирьом товаришам стало якось весело на серцi. Радiли, що так гарно складається, i подавали один одному слово не розлучатися, щиро гуртом за кожного обстоювати i в громадi завсiгди за правду стояти. А грошi приручили Зiньковi одвезти в город та й положити в касу.

Тодi Грицько почав розказувати про свiй суд iз братами — усе за тую нещасну десятину. Його справа повернулася добре. Панас позивав. Усiх трьох братiв покликано на суд. I старшина, й суддi дуже нахилялися, щоб у Грицька землю вiдiбрати, бо їх Панас добре попереду могоричив. Дак що ж? Грицько каже їм: «Як присудите забрати в мене землю — жалiтимусь далi». Вони покрутились-покрутились та й кажуть: «Не можемо вас розсудити, iдiть до вищих!» А то вони розсудити можуть, та тiльки не хочуть. Бо вони, з братiв Грицькових та взявши скуп, не хочуть Грицьковi землю присудити; а знов же, бояться й того, що вiн жалiтиметься далi, коли вони братам її присудять.

Цьому була правда, що Грицько казав. Копаниця, заплутавшись у справу з Денисовою землею, не хотiв поки встрявати ще й у це дiло, — через те хоч i взяв доброго хабаря вiд Момотiв, а їм землi не вiддав Грицькової. Момоти страшенно через те розлютувалися i на його, i на Грицька.

— Таке тепер на мене зло, що й годi! — розказував Грицько.

— Лютий рiд i немилосердний, — промовив Карпо.

— Це такi, що зубами на свiтi живуть, — доточив Васюта.

— Що лютi, то так, промовив Зiнько, — а то таки ще й те треба сказати: дуже сутужно вже на землю стало. От люди й сваряться за кожен клаптик.

— Так сутужно, так сутужно, що ой-ой-ой, та й годi! I нащо тi й люди плодяться? Уже б, здається, й годi! — вигадував Васюта. — А то, мабуть, скоро лани будуть такi куценькi, як заячий хвiст. Давайте краще читати абощо, а то вже й на мене суму нагнали.

— Та нi, вже пiзно, вiдмовив Карпо.

— Справдi-таки пiзненько, — згодивсь i Зiнько. — Нехай уже в четвер — свято… Тiльки знаєте що, братця? Треба так, щоб не самi ми сходилися читати, а й