Читати книгу - "Вуаля маля, або Пологи по-київськи, Тетяна Гаркуша"

Доки до жінки будуть ставитися як до інкубатора з виношування і вирощування дітей – не буде щастя на цій землі. Бо жінка – це провідник щастя. Це його двигун.

Проти жінки йде боротьба. Навіть рідна мати, яка сама стала таким інкубатором під пресом усіх «так треба» і «це нормально», починає тиснути на доньку, яка не хоче жити так – у лещатах суспільної думки. Вона пресує свою рідну дитину, яку колись так самовіддано вирощувала. Питання – навіщо? Навіщо було вирощувати? Або навіщо пресувати – якщо вирощене справді дороге? Чи це просто заздрість до того, що самій не вистачило сміливості жити щасливо?

Якось Яна сказала Саші: «Ти сміття в моєму житті». Це був перебір. Думала потім, якби він їй так сказав, то б уже сама себе змучила думками… А йому нічого… Хоч це було й занадто. І до всього ж – неправда. Яна б не впоралась сама. З дітьми, з матеріальним забезпеченням. Хоч він і справді засмітив собою все святе, що було в ній до того, як вона дозволила йому ввійти в її життя.

Яна ніколи не сварилася матом, а тепер стала. Вона ніколи не мала потреби кричати ні на кого, а тепер щодня доводилося кричати і плакати, щоб достукатися до його серця. Але все марно. Він годував обіцянками, що все зміниться. А потім крив її матом, бив, постійно обманював і принижував. А ще синок і донечка – дві маленькі крихітки. Вони би мали радувати, але вони стали смутком її життя. Бо від некоханої людини, нема любові, і діти – тягар.

Яна вже не сприймала Сашу як свого мужчину, хоча жила з ним. Скорше – як друга, сусіда, ворога, а як свого мужчину… Вона відкинула його зі свого серця…

Хмари згустилися, як перед грозою. Кожен з них був готовий учинити щось непоправне відносно одне одного.

Стерпиться-злюбиться – брехня над брехнями. Кому викричатись? Куди втекти зі свого заплаканого життя? День за днем, біль за болем пришивають її душу до непролазного мороку відчаю та зневіри.

Казала собі: тільки – дихай! Дихай, щоб гнів і відчай не задушили тебе зовсім. І зрив за зривом. І морозило, і нудило від нервів і сильного болю та розчарування.

Чому коли пташка на гнізді, кажуть, не займати, щоб не лишила пташат? Або коли кішка народить, щоб не чіпали, бо покине малят. А коли жінка народжує, її дістають, а коли вона тікає з дому, їй шиплять: ти погана мати!??

Чому коли жінка хоче бути щасливою, лишити дітей на чоловіка – вона негідниця? А коли це робить чоловік – то нормально? Або коли жінка робить аборт – вона вважається у суспільстві нормальною (бо в неї обставини), а коли, народжуючи небажаних дітей, не любить їх – то все, вона гидозна?! (Які можуть бути обставини? Народила – люби, і ніяк інакше бути не може, на думку суспільства.)

Одного дня Яна думала, чому Боженька попустив їй взяти шлюб з людиною, яка не її за єством, не її по духу. Невже це все через дітей? Ці діти так просили Бога з’явитися на світ, а народитися вони могли тільки від неї і від нього. Бог почув їхні благання і допустив цей стражденний шлюб. Замість солодкого. Антагоніста, замість єдинодухого. Грубого тонкій, твердого м’якій. Аби лиш ці душі жили на цьому світі. Жодні обставини, що перешкоджали їхній появі на цей світ, не змогли завадити. Така була сильна і тверда Божа воля.

Рік сьомий. Шукала підробіток. Знесилена. Зі страхом відповідальності. Аби не залежати від нього. Попрікав шматком хліба. Відчуття задухи і неспроможності бодай якось змінити цю нестерпну ситуацію.

– Який з тебе толк? – жорстоко казав він. – Шматок шкірки.

Шматок шкірки…

Згадався такий момент. У юності вона відвідувала гурток журналістики. Гуляли в парку гуртком, рвали бузину. Вона попрощалася і пішла, бо їй потрібно було піти. А за нею раптом зашурхотіло листя. Ніколи до і ніколи після це листя не шурхотіло вслід її самотніх кроків. Лише раз. Це був він.

Можливо, її суджений. Але вона була замала, щоб розпізнати це. І не цінувала. Просто не відала тоді, не підозрювала, що те все і було найбільш романтичним у її житті – той молодий хлопчина, закоханий у неї по самісінькі вуха.

А тепер, коли вона живе в суцільних докорах і агресії з боку найближчих людей, коли романтика для неї – просто подихати повітрям біля Ашану після 23:00 – так сумно і гірко-солодко зазирати в ті юні дні. І вона вдячна, що вони були можливі – ті часи.

А щастя… Тепер любов-кохання зачинило свої двері перед нею, і від гіркоти усвідомлення цього хочеться вити, що й навіть у петлю би полізла… Скільки він сліз пролив з її очей. Але часом вона все ж вдячна йому: за все прожите поряд, за дітей подарованих, за тепло і сміх, за все світле і півтони.

Шлюб один на все життя. Так нас вчать з пелюшок. Словами вчать. А діла всіх людей кричать: навіщо? Хтось одружується, стає нелюбимим, і весь час у зоні агресії. То навіщо так? Хіба ми народжені, щоб кохатися в стражданнях? Можна завести цілком приємні, нові стосунки, дарувати щастя одне одному. Хтось почне протестувати: це безвідповідально, ми ж не тварини. Вірність, один вибір, одне життя… Нібито це шлях відповідальності. А хіба дарувати щастя менш відповідально? Але ти чесно даруєш щастя, чесно приймаєш щастя. І від того добре всім. Тим, хто стоїть біля тебе в метро і штовхає тебе незнятим з плечей рюкзаком. Адже коли ти щасливий – тобі абсолютно байдуже! А коли ти затурканий ЄДИНИМ, запиляний до півсмерті, побитий морально, або й фізично – усі починають злити, до всіх виникають претензії і невдоволення. І на всіх виливаєш оту болючу купу, яка назбиралася в серці. Ну, а той, з рюкзаком, з метро, якщо теж не коханий кимось і не кохає, піде виплескувати той біль, який ти перелив зі свого келиху в його.