Читати книгу - "Максим Темний. Володар Заборонених Земель., Костянтин Шелест"

– Жорику... ти не охрінів? – пару рахунків нічого не відбувалося, Макс уже почав думати, що жорстоко промахнувся і ось зараз наслідки його помилки постануть у всій красі, але раптом вогонь у порожніх очних ямах стих, зарх сіпнувся, опустив голову і, як шкідливий пес, заскиглив дивними для його зовнішності та габаритів звуками, підібгавши під лапи жахливий хвіст. – Не впізнав, чи що? – зарх майже поповзом, так само скиглячи, підповз ближче і поклав важкий череп на землю поруч із ногами Максима. – Ех ти... собака ти страшний... Давай, іди митися бігом, а то страшненький ти понад усяку міру... – Тварюка підняла голову, завмерла, начебто вслухалася, кілька рахунків і зникла в темряві, одним стрибком пішовши за межу світла від вогнища. Макс постояв кілька хвилин, підійшов до Бена і Санга, які буквально уткнулися в землю обличчями, перерізав мотузки. При його наближенні Бен спочатку сіпнувся, а потім, мабуть, упізнавши кроки, трохи розслабився. Санг зрушив скільки міг убік, звільняючи з-під себе малого, але продовжуючи тримати того рукою. Жоден так і не відірвав обличчя від землі.

– Я скоро повернуся, сходжу до води, треба привести себе до ладу. Ви тут приберіть трохи, будь ласка, щоб жінки не бачили всього цього жаху... – Макса почала відпускати напруга і якось разом наздогнала втома.

Вечір, точніше вже давно ніч, був несподівано теплим і безвітряним. Цікаво – бабине літо тут є? Може це вже воно? Останні дні погода зовсім не балувала, а зараз ось так... можна в куртці наопаш ходити й уночі в річці хлюпатися і не холодно зовсім. Чи це йому не холодно на тлі адреналіну, що все ще вирував у крові?

У воду він зайшов на тому ж місці, де і минулого разу відмивалися. Роздягнувся, кинувши одяг, просочений кров'ю у калюжу між каменів, сам відійшов далі, на ту межу, де дно стрімко йшло в глиб, і вже там довго хлюпався, ретельно вимиваючи все. Фу, гидота яка... Нарешті, все ж таки замерз і, вирішивши, що вже досить, побрів до берега – треба було ще розібратися з одягом, інакше його доведеться викинути і все. Ну от, телепень... а зміну ніяку ж і не взяв... мокре одягати в таку погоду... брр... та й не висушити на собі, тільки застудитися можна. І що тепер робити?

– Пане, – з берега пролунав голос Санга – воїн ішов між кущів, трохи блукаючи в темряві.

– Сюди, тут я, – відгукнувся Макс і тут же неподалік пролунав сплеск. Біляста кістяна голова зарха з'явилася над водою і, як зміїна, потягнулась до берега. – Не чіпати! – разом зі свої криком, він додав уявний наказ. Хто його знає, що вплинуло, раніше-то він так ніколи не наказував, але зарх зупинився і знову зник під водою.

– Що сталося, пане? – Санг з оголеним ножем вискочив на берег, – ви кричали...

– Усе нормально, так треба було. Щось сталося? Ви чого прийшли? Щось із дівчатами?

– Ні, пане, все гаразд. Ми все прибрали, та там і не багато було... усі тіла розсипалися в пил вже й сліду немає. Позбирали зброю, знайшли гроші... сто двадцять сім золотих. З Ноель і Ольєю все гаразд, бояться тільки дуже. Ну... тварюку цю.

– А ви, що ж, не боїтеся, мабуть?

– Ні, пане... відбоявся я давно. Коли в Заборонених ходили, завжди говорили, що краще зарху попастися, ніж розповзтися живою калюжею, вляпавшись у холодець або ще щось таке, таке ж огидне... Але вмирати, звісно ж, не хочеться. Тим паче, коли таке життя почалося.

– Не шкодуєш більше, що не прогнав мене тоді? Правий ти був – смерть стоїть за моїми плечима... і за вами ходить через мене.

– І життя, пане... і життя ходить... дивіться, скільки ви всього зробили... Ноель врятували, дитинку ненароджену, мене підлікували, всі наші життя вже втретє рятуєте...

– Чому втретє? Ну, ті орки смердючі і ось зараз, а втретє-то, коли?

– Так ви спочатку нас врятували... ви нам допомогли з їжею, одягом і всім іншим у дорозі... як би ми їхали без нічого і голодні? Зараз я добре розумію – не дісталися б ми нікуди так. Ноель точно без дитини б залишилася... і як би жила потім? Не пережила б вона такого, точно знаю. Тож зустріч із вами – це вже порятунок для нас.

– Так і ви ж мене врятували. Підібрали, виходили... Он Ноель, пішки йшла, щоб мені не заважати... Тож я просто плачу свої борги.

– Усе одно – спаси вас Світло, пане... За все. Я вам тут одяг приніс, дотумкали ми чого ви на річку вночі пішли. Одягайте сухе, не літо, хоч і тепліше тут набагато, ніж в ельфійських землях. Ще таке... там ми прибили одного... Того, що до Ольї ліз... вона й прибила. Тим ножиком, що ви подарували.

"Точно... ще ж залишався один... той, плюгавий... заникався якось, що ні я, ні Жорик не згадали. Я ж начебто й озирнувся другим зором... то валялося їх скільки в різному ступені здохлості... Може тому й не помітив." – Що, прямо зарізала?

– Ні, не зарізала. Не зовсім. Він тікати надумав, а вона йому в дупу ножик і встромила... Помстилася, значить, за приниження своє. Встромила і сама злякалася. Втекла, плаче. Ну... ми його й того. Відтягнули подалі, щоб тварюку кров'ю знову не дражнити... І голову звернули. Бен уже дуже злий був. Він, коли дивився, як вони до дівчини лізли, все зубами скрипів.

– Ну і пес із ним. Аби не смерділо потім. Прибили – і правильно. Тут ваша територія.

Повернувшись до багаття зрадів – вогонь горів сильно, вода вже кипіла, супчик буде скоро. Їсти хотілося неймовірно. Настрій покращився. При його появі з темряви, Олья тихенько скрикнула, але відразу ж замовкла, закривши собі рот долонею. Ноель стала поруч із нею, до них же підійшли і Далька та Бен. Усі вони дружно вклонилися йому. "Ну ось, знову..."