Читати книгу - "Данина Каталонії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Цієї миті хтось крикнув, що наближаються фашисти. Гуркіт пострілів значно посилився. Однак, було очевидно, що фашисти не стануть атакувати нас з правого флангу, інакше їм доведеться просуватися нейтральною територією і зруйнувати власний бруствер. Якщо вони мають хоч крихту здорового глузду, то підуть на нас із тилу. Я обійшов землянку. Позиція мала форму підкови з укриттями посередині, а тому нас з лівого боку прикривав ще один бруствер. Саме з того напрямку йшов потужний вогонь, проте він не завдавав нам шкоди. Небезпека наїлася просто навпроти нас, де не було жодного захисту. У нас над головами продовжували летіти кулі. Швидше за все вони летіли з іншої позиції фашистів, що розміщувалася далі, і яку не зміг захопити спецпідрозділ. Стояв жахливий гуркіт. То був безперервний тріск сили-силенної гвинтівок, схожий на барабанний бій. Зазвичай я чув його з певної відстані, проте зараз опинився у самому епіцентрі. І тепер стрілянина поширилась уже на всю лінію фронту на кілометри навкруг. Даґлас Томпсон, чия поранена рука безпомічно висіла вздовж тіла, спирався на бруствер і стріляв однією рукою. Хтось інший, чию гвинтівку заклинило, заряджав гвинтівку Даґласа.
З цього боку нас було четверо чи п’ятеро. І нам було абсолютно очевидно, що слід зробити. Ми мусимо перетягти мішки з піском з переднього краю бруствера й звести барикаду з незахищеного боку. І ми маємо поспішати. Вороги стріляють зараз високо над нашими головами, але будь-якої миті можуть опустити приціл. За спалахами від пострілів ми зрозуміли, що проти нас було сто чи двісті чоловік. Ми почали витягати мішки з піском, тягти їх уперед і кидати на купу. Мушу сказати, що це жахлива робота. Мішки були великі, кожен важив по центнеру, і доводилося добряче напружуватись, щоб витягти з бруствера такий мішок. А тоді ще розривалася й прогнила мішковина, й волога земля сипалась за комір і в рукави. Я пам’ятаю все те жахіття: хаос, морок, страшенний шум, ковзання по грязюці, боротьбу з мішками. А ще мені заважала гвинтівка, яку я, однак, боявся загубити, а тому не наважувався зняти з плеча. Я навіть крикнув комусь, із ким ніс мішок: «Оце так війна, чорти б її побрали!» Раптом через бруствер перестрибнули декілька високих постатей. Вони підійшли ближче, і ми побачили, що на них форма спецпідрозділу. Ми радісно привітали їх, думаючи, що це підкріплення. Однак їх було лише четверо — три німці й іспанець.
Згодом чоловіки розповіли, що сталося зі спецпідрозділом. Вони не орієнтувалися на місцевості, і їх у темряві не туди завели. Заблукавши, натрапили на колючий дріт і фашисти просто перестріляли більшість із них. Ці четверо, на своє щастя, відбилися від решти. Німці не знали жодного слова ані англійською, ані французькою, ані навіть іспанською. Жестикулюючи, ми, зрештою, пояснили їм, що робимо, й залучили до зведення барикади.
Фашисти притягли кулемет. Можна було бачити, як він стріляв, наче якась хлопавка, на відстані ста-двохсот метрів від нас. Кулі пролітали з крижаним тріскотом. Ми вже давно приволокли достатню кількість мішків, щоб викласти невисокий бруствер, з-за якого могли відстрілюватись солдати, що були по цей бік позиції. Я стояв за ними навколішки. Над нашими головами просвистів мінометний снаряд й розірвався десь на нейтральній території. Це була ще одна небезпека, але мине декілька хвилин, перш ніж почнеться прицільний вогонь. Коли ми завершили боротьбу з мішками, ситуація здавалась не такою вже й кепською: шум, темрява, спалахи. Тепер навіть є час трохи поміркувати. Пам’ятаю, як я запитав себе, чи боюся, і відповів, що ні. Хоча, ззовні я виглядав не так сміливо і в мене від страху тряслися коліна. Несподівано знову закричали, що наближаються фашисти. Цього разу не могло бути жодних сумнівів — спалахи від пострілів гвинтівок стали набагато ближчими. Я побачив спалах десь за двадцять метрів від нас. Очевидно, вороги просувалися комунікаційною траншеєю. З такої відстані вже можна було легко докинути гранату. Нас було вісім чи дев’ять, і сиділи ми всі в купі, а тому одна влучно кинута граната розірвала б нас на шматки. Боб Смайлі, на чийому обличчі сильно кровила невелика рана, звівся на коліно й жбурнув гранату. Ми пригнулися, чекаючи вибуху. Запал зашипів у повітрі, проте граната не вибухнула. (Фактично, чверть усіх гранат так і не вибухала.) Своїх гранат у мене не залишилось, зате були фашистські, але я не був щодо них певен. Я гукнув, чи немає у когось зайвої гранати. Даґлас Мойль пошукав у кишені й передав мені гранату. Я пожбурив її і впав на землю. Це була щаслива випадковість, що трапляється раз на рік, і я зміг поцілити точно туди, де виблискувала гвинтівка. Почувся гуркіт вибуху, а тоді несамовиті крики й стогін. В одного ми точно влучили, щоправда, не знаю, чи вбили, але вочевидь важко поранили. Бідолашний! Я чув його волання, і в глибині душі мені стало його навіть шкода. І цієї миті, у непевному світлі спалахів від пострілів гвинтівок, я побачив, чи то мені так здалося, постать, що стояла обіч того місця, звідки стріляли. Я схопив гвинтівку і вистрелив. Знову крик, але думаю, то був наслідок кинутої гранати. Кинули ще декілька гранат. Наступні спалахи пострілів, які ми бачили, були далеко, на відстані десь сотні метрів, а то й більше. Отже, ми їх відігнали. Принаймні, поки що.
Проклинаючи все на світі, хлопці допитувалися, якого дідька нам не присилають підкріплення. Якби у нас був автомат або хоч двадцять чоловік з хорошими гвинтівками, ми могли б стримати цілий батальйон. Аж тут Падді Донован, заступник Бенджаміна, якого відрядили дізнатися про наступні накази, переліз через передній бруствер.
— Агов! Вилазьте звідти!
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Данина Каталонії», після закриття браузера.