Читати книгу - "Жовтий князь"

– Сходив би ще раз до млина, гляди, продають борошно.

– Піду, – чи хоч пригоршню наточать?

Знову, взявши костур і мішок, Мирон Данилович пускається в дорогу, білу і холодну. Виходячи з села, бачить, як біля хати, що дверима близько до воріт, став чоловік з навислими бровами і вусами, підперезаний поверх широкого ватника; став і стукає.

Мирон Данилович пригадав: тут Сіненки; господар тут з найраніших колгоспників на селі.

Вийшла жінка і чує:

– Ваш чоловік умер.

Руками вдарила об поли:

– Та як же так? Він пішов борошна шукати.

– Готовий.

Заголосила жінка на весь двір:

– Що я з малими робитиму? – їх п’ятеро. Ой, лишенько! Діти, ходімте до тата прощатись…

Як утішав сповісник, не чув Мирон Данилович. Сумно стало. «Це б помогти треба, так чим? – і дивися ж, замкнули: ні заробити, ні купити. Тільки в кошару женуть, а там однаковий похорон». Вийшов за село і вгледів: люди на дорозі спиняються коло мертвого, що його шапка відкотилася набік. Одна рука відкинута, друга придержує мішок. При обличчі збився сніг, ніби відгортано перед смертю. Селяни відходять; Катранник теж віддалився, роздумуючи: «Страшиться кожен мертвого, себе впізнає».

Скоро почув зойк і оглянувся – вже Сіненчиха з купою дітей підходила оплакувати покійника. Стали сім’єю і голосять. Підвода спинилася: відвозити небіжчика до ями.

Невесела дорога! Простують згорблені люди; дехто присідає перепочити, сил нема.

Біля млина більше голодних, ніж було. Скрізь бродять, мов привиди німі, часто на сніг хиляться. Борошна їм – ні порошинки від височезних воріт.

Виходять звідти два з пукатими мішками: Отроходін і Шікрятов; перший в мишастому пальті поверх піввійськового френча і в кепці, – обімкнув обома руками здобич, тримаючи при лівому боці, і так сунеться, а слідом другий, в чорному пальті, аж надривається під вагою. Недалеко нести: до підводи, що серед зборища голодних примар. Борошно, випилившися з мішка на спину і рукава Шікрятова, так принадно сивіє, що скелетоподібні тіні не витримали і кинулись до носіїв. Простягли багатьма гілками висохлі руки і чіпляються слабосилими пальцями: відняти мішки.

Прибігли міліціонери і розшвиргують натовп, як копу порожніх снопів. Отроходін підкида коліно, щоб підбити вгору мішок і підтримати, – тоді миттю ж, звільнивши праву руку, б’є худих по чім влучить і валяє на сніг. Одного висохлого, мов павутина, поцілив прямо в перенісся і той, непритомний, скрутився на місці.

З охороною носії дійшли до підводи; поклавши здобич і швидко самі всівшися, звеліли погоничеві торкати коні. Він стьобнув і крикнув: «Но! но! цуценята, щоб тобі виздихали!» Тільки сніг із-під копит курить.

Катранник, як стояв, так і пристиг, коли подумав: «Наш хліб вирвали з рук, а ми могли б відняти, для дітей… Хіба нема чоловіків певних? Однаково – загибель».

Вразив і випадок, дрібний, але багатозначний; Отроходін зустрівся очима на коротку мить, коли валив опецькуватий мішок на підводу, – очима зустрівся Миронові Даниловичу: один одного побачили, ніби в блискавичному огні, що, однак, невидимий людям. Крізь окуляри Отроходіна пробіг виблиск при виразі зваги і зненавиді, який збудив селянинові в пам’яті день з дитинства.

Одна сім’я вибралася на празник до дальніх родичів, а вночі злодії підкотили підводою під комору і винесли добро. Довго розшукувано їх, аж поки, несподівано, попався підгородній мешканець. Він прибув із Рязанщини і оселився в «солдатки»: серед акацій стояла дрібна хатка на пригорбі, без квіток і пташиного голосу – тільки бур’яни скрізь, як ліс. Там запиячили місцеві друзяки, з ними також – незаміжня жінка, сестра якої вийшла за вчителя в селі і теж вчителювала; до них тоді в школу ходив Катранник.

Раз вночі рязанський прибулець, п’яний, як туман, з кимсь посварившися, почав стріляти. Його схоплено, дома вчинено трус і знайдено силу чужих речей. Чутка про знахіддя дійшла до Кленоточі; прибули звідти обікрадені господарі: впізнали своє добро і поставили свідків – потвердити заяву. Почалося слідство по селах, зокрема в Кленоточі, куди приводили самого грабіжника. Глядів він на людей так безсоромно – з найзлішою зухвалістю: точнісінько, як тепер Отроходін; навіть на вигляді обох вирізалася подібність… «Чи не синок того самого? – вгадує Мирон Данилович. – Ні! Цей, мабуть, окремо, партійною борозною».

Довго ждуть селяни, сновигаючи і постоюючи на снігу: борошна їм нема, а ждуть!.. Дивляться – млин приковує таємними ланцюгами.

Ті, що, впавши в сніг, сконали, так і лежать; ніхто з службовців не гляне. В другій половині дня заїхала темна гарба; коли два возії наскладали трупів, як обаполів, вона поскрипіла в степ.

Мирон Данилович пішов геть, бачачи, що, крім тісного місця на возі, нічого дожидати. Згадав про городні ділянки: чи знайдеться що-небудь? Можна костуром розгрібати.

Рився, мов олень, що копитами і рогами відгортає сніг, шукаючи немертвої трави. Грушевий костур міцний, ніби з заліза; а вигребені бурячки дрібні і поморожені. Декотрі підгнилі, декотрі трішки свіжіші: якщо гаразд перечистити, згодяться в чавунець. Радів, бо до печива на переміну є що пожувати. Переб’ють млосний смак від малясника.

В хаті вся сім’я підступає до нього: такий вигляд тіней, як біля млина! – аж трусяться, чекаючи борошна, і горять очима. Він сказав:

– Нема борошна…

Відразу відвели погляд; але пожвавішали, побачивши буряки.

– Годяться! – страва буде, – сказала господиня і заклопоталася коло печі.

Чоловік вніс соломи, насмиканої з стріхи сарайчика, – чого там думати про господарство? Тут аби сьогодні обід зварити і встояти на ногах.

Парувала юшка: сьорбаючи, діти також від малясника надкушували.

– Коли запивати юшкою, не нудить, – повідомила Оленка.

– От бачиш! – радіє мати. – Смак вирівнюється. Як тобі, Андрійку?

– Я нагрівся, – сказав хлопець.

Боялась вона питати найстаршого; тільки гляділа, замираючи серцем: тихо відходить син, ніби догорає скіпка соснова.

Батько теж бачить і боліє за нього, але не виказує почуття.

– Юшка кріпить! – сказав він. – Добра юшка.

Микола чує розраду, але не поборе знемоги: хилиться на ліжко, як завжди. Воскований кістяк. Всилу пальці ворушаться.

Вечір чорний; рано полягали, ощаджуючи гас, бо зосталось небагато в бальзанці, і мусять берегти про скрутний випадок.

Андрій заснув миттю – перший сон був міцний і змив найгіркішу втому. Але опівночі, в хворобливій вразливості, знов насторожився слух: без вольового зусилля, тільки від горіння в нервах.

Прокинувся хлопець при легкому стукоті і почув, як батько, відчинивши надвірні двері