Читати книгу - "Як течія річки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я затримувалася довше, ніж інші, мусила долати сама-одна багато відтинків дороги. Але я так робила, бо шанувала мій власний ритм і хотіла дійти до кінця. Відтоді я підкоряю цьому принципу все, що я роблю в житті: я шаную свій час.
Подорожуйте якось інакше
З дитячих літ я відкрив, що мандри для мене – найкращий спосіб навчатися. Душа прочанина досі мене не покинула, й у цьому есеї я вирішив розповісти про деяку науку, якої я навчився, сподіваючись, що вона буде корисною таким паломникам, як і я.
1) Уникай музеїв. Ця порада може видатися абсурдною, але подумаймо трохи разом: якщо ти перебуваєш у чужоземному місті, хіба не набагато цікавіше ознайомитися з його сучасним, аніж із його минулим? Буває, люди почувають себе зобов’язаними відвідувати музеї, бо з дитинства їх навчають, що подорожувати означає знайомитися саме з цим різновидом культури. Немає сумніву, музеї справді є дуже важливими, але їхній огляд вимагає часу та мотивації – ти повинен знати, що хочеш там побачити, бо вийдеш із музею з таким враженням, ніби бачив щось важливе й фундаментальне для свого життя, але не пам’ятаєш, що то було.
2) Відвідуй бари. Там, на відміну від музеїв, вирує життя міста. Бари не дискотеки, туди люди приходять, аби чогось випити, поміркувати над проблемами життя й там вони завжди охочі до розмов. Купи газету й сиди, спостерігаючи, хто заходить і хто виходить. Якщо хтось заговорить до тебе, то незалежно від того, яку дурницю він сказав, зав’яжи розмову: про красу приміщення не можна судити із зовнішнього боку дверей.
3) Будь доступним. Найкращим гідом є той, хто тут живе, й усе тут знає, пишається своїм містом, але не працює в жодній туристській агенції. Вийди на вулицю, вибери людину, з якою ти хочеш поговорити і звернися до неї з якимсь запитанням (Де тут такий-то собор? Де пошта?) Якщо це не дасть результату, спробуй звернутися до іншої особи, і я тобі гарантую, що в кінці дня ти матимеш чудову компанію.
4) Намагайся мандрувати сам-один або – якщо ти одружений – зі своєю половиною. Це має свої складності, ніхто не дбатиме про тебе, але тільки в такий спосіб ти зможеш реально покинути свою країну. Подорожуючи з групою, ти ніби перебуваєш у чужоземній країні, але розмовляєш рідною мовою, підкоряючись усім наказам керівника, більше переймаючись інтригами всередині групи, аніж вивчаючи країну, в якій ти подорожуєш.
5) Нічого не порівнюй. Нічого не порівнюй – ані цін, ані чистоту, ані якість життя, ані транспортну систему – нічого! Ти подорожуєш не для того, аби довести, що живеш краще, ніж інші – по суті, ти хочеш довідатися, як живуть інші, чого в них можна навчитися, як вони дають раду реальності та як долають труднощі життя.
6) Не бійся, що тебе не зрозуміють. Навіть якщо ти не знаєш мови, не бійся. Я був у багатьох країнах, де не мав змоги спілкуватися за допомогою слів і завжди знаходив підтримку, дорогу, важливі відомості й навіть дівчат. Дехто вважає, що коли він подорожує сам-один, то вийшовши на вулицю, він може заблукати назавжди. Досить мати в кишені карточку готелю, і – в крайній ситуації взяти таксі й показати її водієві.
7) Не купуйте багато. Витрачайте свої гроші на речі, які не треба перевозити: театральні вистави, ресторани, екскурсії. Сьогодні з наявністю глобального ринку та Інтернету, ви зможете все роздобути, не платячи за надмірну вагу.
8) Не намагайтеся побачити весь світ за місяць. Цікавіше оглянути місто за чотири або п’ять днів, аніж відвідати півсотні міст за тиждень. Місто – це вередлива жінка, вона потребує часу, щоб ти міг її звабити й побачити всю цілком.
9) Мандрівка – це авантюра. Генрі Міллер сказав, що набагато важливіше відкрити церкву, про яку ніхто тобі не розповідав, аніж поїхати до Рима й виконати обов’язок відвідати Сикстинську капелу, де двісті тисяч туристів кричатимуть тобі у вуха. Відвідай Сикстинську капелу також, але спершу поблукай вулицями та провулками, відчуй свободу знаходити невідоме; ти натрапиш на таке, і воно – поза всяким сумнівом – змінить усе твоє життя.
Казка
Марія Емілія Вос, прочанка, що відвідала Сантьяго-де-Кампостелу, розповіла таку історію.
Десь близько 250 року до Різдва Христового у Давньому Китаї принц із династії Цинь готувався до коронації імператором; проте раніше, згідно із законом, він мусив одружитися.
Позаяк ішлося про те, щоб обрати наступну імператрицю, принц мав зустріти таку дівчину, якій він міг би беззастережно довіряти. За порадою одного мудреця, він вирішив скликати всіх дівчат царства, щоб обрати з них найдостойнішу.
Стара жінка, яка багато років служила в палаці, почувши розповіді про близькі збори дівчат, дуже засмутилася, бо її дочка таємно кохала принца.
Повернувшись додому й розповівши про це дівчині, вона перелякалася, почувши, що та також хоче піти на ті збори.
Стара служниця була в розпачі.
– Дочко моя, що ти там робитимеш? Там зберуться найгарніші та найбагатші дівчата двору. Викинь з голови цю дурну думку! Я знаю, що ти страждаєш, але не перетворюй своє страждання на божевілля!
А дочка їй відповіла:
– Моя люба мамо, я не страждаю і не хочу збожеволіти. Я знаю, що принц мене ніколи не обере, але можливість побути бодай кілька хвилин у його присутності робить мене щасливою – хоч я і знаю, що моя доля буде іншою.
Коли ввечері дочка служниці прийшла до палацу там уже були всі найгарніші дівчата в найгарніших сукнях із найгарнішими прикрасами й готові на все, аби скористатися запропонованою їм можливістю.
Оточений своїм почтом принц оголосив випробування:
– Я дам кожній із вас насінину. Та, яка за півроку виростить із неї найгарнішу квітку стане майбутньою імператрицею Китаю.
Дівчина взяла свою насінину, посадила її у вазон, а що вона не мала великого досвіду в садівництві, то розпушувала землю з великим терпінням і ніжністю, бо думала, що якщо краса квітки залежатиме від сили її кохання, то їй нема чого боятися за результат.
Минули три місяці й у вазоні нічого не проросло. Дівчина робила все від неї залежне, радилася із садівниками й селянами, які розповідали їй про різні способи вирощування квітів, проте не домоглася жодного результату. З кожним днем вона все більше віддалялася від своєї мрії, хоч її кохання було таким самим палким, як і раніше.
Зрештою півроку минуло, а в її вазоні нічого не виросло. Навіть знаючи, що їй нема чого показати, вона усвідомлювала, скільки докладала зусиль і бажання протягом
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як течія річки», після закриття браузера.