Читати книгу - "Крутість тобі личить: як перестати сумніватися в собі й почати жити на повну"

8. ЛЮБИ СЕБЕ

Ти на це заслуговуєш.

Розділ 16. Розслабся, Вільмо!

Ти не пливеш проти течії, ти пливеш за нею.

І якщо тобі це добре вдається, ти викидаєш весла.

Кріс Крістофферсон, співак, автор пісень, актор, стипендіат Родса,[36] все ще залишається сексуальним у такому немолодому віці

Кілька років тому я поїхала в мандрівку до Індії, і вона змінила моє життя. Ти не повіриш, якщо ти цього не бачив сам, але Індія кишить життям, з усіма її барвами, гучними машинами, коровами, які бродять скрізь, із потягами, в яких не протиснутися, нескінченними міськими нетрями, вишуканими палацами, стародавніми храмами і насиченими солодкуватими запахами. Вона буквально наповнена по вінця людьми, які без упину розмовляють, співають і навіть сидять на тобі, коли ти борешся за своє місце в переповненому потязі. У тебе є два варіанти: 1) поводитися як усі і познайомитися зі своїм сусідом чи 2) виростити здоровенну пухлину від усього цього стресу. Річ, яка, можливо, вплинула на мене найбільше, — це те, що майже всі в цій країні вибирають перший варіант.

В Індії люди можуть підхопити тебе і занести в автобус, якщо ти заснеш біля них; вони опускають вікна в машинах, аби поговорити з тобою, коли стоять у заторах; не моргаючи витріщаються на кожного неіндійця; допомагають тобі, якщо ти заблукаєш; наполягають, щоби ти сфотографувався з їхньою сім’єю біля якоїсь історичної пам’ятки; запрошують тебе на чай, відригують, пукають і сміються тобі в обличчя. Це страшенно дратує і насправді дуже мило. Це змушує тебе думати, наче вони знають щось дуже важливе, що ти вже давно забув (і підозрюю, що більшість людей у світі забули теж). Мені не потрібно було зачиняти двері в ашрам, клеїти червону цятку на лоба чи брати участь у тисячах релігійних обрядів — кому вони потрібні? Наскільки я зрозуміла, ти можеш вивчити все, що тобі варто знати про духовність та життя індійців, проїхавшись півдня у звичайному автобусі під час сезону весіль.

Коли я купувала квиток на автобус люкс-класу до Делі з Агри, куди їздила оглянути Тадж-Махал, мені порадили заплатити трохи дорожче, на чотири сотні рупій, за можливість подолати весь шлях за чотири години без зупинок, бо інший варіант — десять годин місцевим автобусом, який спиняється через кожні кілька метрів. Я була такою виснаженою за три дні без сну, розважаючись на святі верблюдів у пустелі, що думка скрутитися калачиком і поспати в зручному автобусі здалася мені дуже класною. Але моє місце було поряд із містером Товариським, чоловіком середнього віку, який знав усього три слова англійською і наполегливо намагався зі мною поговорити, навіть коли я переконливо прикидалася, що сплю, і дуже старалася зрозуміти хоча би щось із того, що він белькотів.

Автобус виїхав на годину пізніше через велику плутанину та продаж більшої кількості квитків, ніж було місць у салоні, а сам виїзд із міста зайняв майже дві години через те, що був якраз листопад — пік весільного сезону. Традиційно весілля в Індії — церемонія, яка триває кілька днів і простягається на кілометри. Туди запрошують усіх перехожих, які просто опинилися поруч. Це парад вулицями з кіньми, оркестром, феєрверками, з машинами із гучномовцями, з яких реве індійська музика та через які ведучий робить важливі повідомлення, і групою хлопців, на головах у яких убране щось схоже на настільну лампу. Наш автобус потрапляв у весільну пастку майже що десять хвилин, а це означало, що як тільки ми зупинялися, всі пасажири вибігали на вулицю і приєднувалися до святкувань.

Коли ми нарешті вибралися з міста, ми ледь повзли, бо випадкові люди то заходили, то виходили (там, де взагалі не було ніяких зупинок), пили чай, курили, теревенили, могли навіть розпалити багаття в якомусь глухому місці у канаві чи прив’язати ременем величезні мішки, повні незрозумілих випуклих речей, до даху автобуса. Якоїсь миті ми підібрали чоловіка, котрий стояв обабіч дороги у темряві. Йому тільки подали руку, ми навіть не зупинялися. Він зайняв місце в передній частині автобуса, став якраз біля мого місця, і раптом почав кричати на кожного на гінді. Мій сусід відповідав йому схвальними вигуками та співом, поки я видивлялася, чи є вільне місце якнайдалі від його рота. Я встала і приєдналася до групи людей, що сиділи на розхитаних лавках навколо водія, котрий був у своєрідній «кімнаті» за скляною стіною. Люди скупчилися біля нього, вділили мені трохи місця, і раптом у мене виникло відчуття, що я дивлюся бойовик на екрані розміром із лобове скло гігантського автобуса. Ми трохи перехилялися, коли їхали вузенькими брудними вуличками маленьких сіл, де було чутно гучну болівудську музику з радіо, а люди, кози та мавпи вискакували на дорогу. Водій зменшував швидкість тільки тоді, коли на нашому шляху поставала всемогутня священна корова. Потім раптом у якомусь крихітному селі він укотре під’їхав до тротуару й зупинився. Знову чай? Можливо, він збирається відвідати свого друга? Хоче справити нужду? Чи буде гуляти десь із годину, поки ми всі тут сидітимемо? Водій помахав мені рукою, сказав іти за ним, сам вийшов з автобуса і всі пішли за ним. Здалося, що містер Крик у Моєму Вусі був якимось святим чоловіком, який просто готував натовп до екскурсії храмами у своєму маленькому прекрасному селі Вріндаван. Це село, як я дізналася, було місцем, де Крішна зустрів свою дружину Радгу і де побудовано сотні храмів на їхню честь.

Отож, наступні дві години я бродила незліченними храмами, радісно кидаючи квіти на вівтарі, тримаючи інших за руки, стрибаючи навколо статуї Крішни, урочисто співаючи релігійних пісень, проговорюючи молитви та плескаючи в долоні. І все, про що я тоді могла думати, це якою вбивчою була б така поїздка для ньюйорківців на експресі із Нью-Йорка до округу Колумбія. Слід сказати, що жоден пасажир не очікував цього і жоден не скаржився, навіть коли ми нарешті повернулися в автобус, хоча вже давно минув час, коли мали приїхати в Делі, а в нас усе ще залишалося п’ять годин їзди. Замість того всі вони дякували, давали гроші цьому святому чоловікові і решту поїздки щасливо спілкувалися одне з одним. Після того ми зупинилися в придорожньому ресторані поїсти, потім зупинка на туалет, потім о третій годині ночі я розбудила сім’ю, в якої я жила в Делі. Вони, звісно, поводилися, ніби то була третя години по обіді, і наполягали, щоб я випила з ними чаю.

Ось чого мене навчила Індія про те, як доєднатися до Головної Жили:

• Розмовляй із незнайомцями, бо всі ми — одна сім’я на планеті.

• Очікуй і насолоджуйся неочікуваним.

• Сприймай усе з гумором.

• Не пропускай вечірок.

• Живи теперішнім моментом.

• Час, який ти провів, насолоджуючись собою, не є змарнованим.

• Ділися своїм простором.

• Розслабся, Вільмо!

ЛЮБИ СЕБЕ

І все життя