Читати книгу - "Твоя перша остання брехня"

користувалася, і підкотила до маєтку в стилі Тюдорів, який нагадував їй дім Брюса Вейна в старому телесеріалі «Бетмен». Вона б не здивувалася, якби з дверей вивалилася група чоловіків, одягнених для полювання на лисиць, однак натомість там самотньо стояла Джудіт, її свекруха. Майя припаркувалася біля кам’янистої доріжки.

Джудіт — красива жінка. Мініатюрна, з великими круглими очима й витонченими рисами обличчя, подібними на лялькові, вона виглядала молодше за свій вік і, вочевидь, доклала до цього певних зусиль (може, трохи ботоксу навколо очей), але це було зроблено зі смаком, і збереженням молодості вона переважно завдячувала або генам, або щоденним заняттям йогою. Її фігура досі привертала увагу. Джудіт приваблювала чоловіків (зовнішність, розум, гроші), але чи зустрічалася вона з кимось, Майя не знала.

— Гадаю, вона має таємних коханців, — якось сказав їй Джо.

— А чому таємних?

Джо у відповідь лише знизав плечима.

Подейкували, що в юності вона належала до хіпі західного узбережжя. Майї в це цілком вірилось. Якщо придивитися, в очах та посмішці Джудіт можна помітити відгомін колишнього дикунства.

Вона зійшла сходами вниз, однак зупинилася на передостанній так, що вони з Майєю стали приблизно одного зросту. Поцілували одна одну в щічку, причому Джудіт постійно дивилася кудись повз неї.

— А де Лілі?

— У садочку.

Майя очікувала побачити подив на обличчі свекрухи. Але ж ні.

— Вам з Ізабеллою слід вирішити свої проблеми.

— Вона вам розповіла?

Джудіт навіть не подумала відповісти.

— То допоможіть мені це вирішити, — сказала Майя. — Де вона?

— Я так розумію, що Ізабелла поїхала подорожувати.

— Надовго?

— Не знаю. Натомість пропоную тобі скористатися послугами Рози.

— Не думаю.

— Ти ж знаєш, вона була нянькою Джо.

— Знаю.

— І?

— Не думаю.

— То ти лишиш її в садочку? — Джудіт несхвально похитала головою. — Чимало років тому я мала зв’язок з дитячими садочками як професіонал.

Вона була професійно сертифікованим психіатром, досі двічі на тиждень приймала клієнтів у офісі у Верхньому Іст-Сайді на Мангеттені.

— Пам’ятаєш усі ті випадки насильства над дітьми у вісімдесятих та дев’яностих?

— Звісно. Вас викликали як експерта?

— Щось подібне.

— Я думала, усі ці випадки були визнані фальшивими. Дитяча істерія чи щось таке.

— Так, — сказала Джудіт, — вихователів виправдали.

— То що?

— Вихователів виправдали, — повторила вона, — але систему, мабуть, ні.

— Я не розумію.

— Дітьми в садочку було легко маніпулювати. Чому?

Майя знизала плечима.

— Подумай про це. Діти навигадували страшних історій. Я питаю себе — чому? Чому ці діти так хотіли наговорити того, що, на їхню думку, воліли почути їхні батьки? Можливо, це просто припущення, якби їхні батьки приділяли їм більше уваги…

Майя подумала, що це дуже притягнуто за вуха.

— Справа в тому, що я знаю Ізабеллу ще з дитинства. Я їй довіряю. Я не знаю людей у садочку і не довіряю їм — і ти теж.

— У мене є дещо краще за довіру, — сказала Майя.

— Перепрошую?

— Я можу за ними спостерігати.

— Що?

— Це питання безпеки. Там чимало свідків, у тому числі і я сама.

Вона дістала телефон, увімкнула додаток, натиснула кнопку — і побачила Лілі в костюмі Ельзи. Джудіт узяла в неї телефон і посміхнулася побаченому.

— Що вона робить?

Майя глянула на екран.

— Дивлячись на те, як вона крутиться, можу сказати, що вона танцює під «Крижане серце».

— Камери всюди, — сказала Джудіт, хитаючи головою. — Це новий світ.

Вона віддала Майї телефон.

— То що у вас з Ізабеллою сталося?

Розповідати про це зараз було б нерозумно, особливо зважаючи на причину, чому вони зібралися — оголошення заповіту Джо.

— Я би про це не турбувалася.

— Можна я буду відвертою?

— А ви колись буваєте іншою?

Джудіт усміхнулася.

— У цьому ми з тобою однакові. У нас узагалі чимало спільного. Ми обидві увійшли до цієї родини через шлюб. Обидві тепер удови. І обидві говоримо прямо.

— Я вас слухаю.

— Ти ще ходиш до свого лікаря?

Майя не відповіла.

— Твоє життя змінилося, Майє. Твого чоловіка вбили. Ти стала цьому свідком. Тебе могли вбити. Ти тепер ростиш дитину сама. Якщо додати всі ці приводи для стресу до твого попереднього діагнозу…

— Що вам сказала Ізабелла?

— Нічого, — відповіла Джудіт і поклала руку Майї на плече. — Я могла б і сама тебе лікувати, але…

— Це не дуже хороша ідея.

— Саме так. Це було б неправильно. Мені краще дотримуватися своїх ролей пунктирної бабусі та чуйної свекрухи. Я хочу сказати, що в мене є колега. Насправді — подруга. Ми разом учились у Стенфорді. Я впевнена, що психіатри асоціації ветеранів дуже компетентні, але ця жінка — найкраща.

— Джудіт?

— Так?

— Зі мною все гаразд.

Пролунав голос:

— Мамо?

Джудіт розвернулася. То була Керолайн, її дочка та сестра Джо. Жінки мали подібність між собою, було помітно, що це мати й дочка, та все ж Джудіт завжди виглядала сильною й рішучою, а от Керолайн завжди здавалася непевною.

— Привіт, Майє.

— Керолайн.

Ще поцілунки в щічку.

— Гізер чекає на нас у бібліотеці, — сказала Керолайн. — Ніл уже там.

Обличчя Джудіт спохмурніло.

— Тоді ходімо.

Джудіт стала між Керолайн та Майєю, щоб обидві взяли її під руки. Вони мовчки пройшли через величезне фойє, повз бальну залу. Над каміном висів портрет Джозефа Ті Буркетта-старшого. Джудіт зупинилася, коротку мить вдивлялася в картину.

— Джо був такий схожий на батька, — сказала вона.

— Справді, — погодилася Майя.

— Ще одна наша спільна риса, — промовила Джудіт із тінню посмішки. — Здається, однаковий смак до чоловіків.

— Так, високі, темні й вродливі, — сказала Майя. — Не певна, що тут ми сильно відрізняємося від інших.

Джудіт це сподобалося.

— Твоя правда.

Керолайн прочинила подвійні двері й вони увійшли до бібліотеки. Може, тому що Майя щойно бачила дівчаток у костюмах, а може, тому що вони з Лілі нещодавно дивилися «Красуню і Чудовисько», бібліотека нагадала їй бібліотеку Чудовиська. Кімната заввишки два поверхи, із вбудованими полицями темного дубу від підлоги до стелі. На підлозі лежали вишиті східні килими. Зі стелі звисала люстра. Дві пересувні драбини були розміщені на чавунних рейках. Великий старовинний глобус розбирався, відкриваючи кришталевий графин із коньяком. Ніл, ще один, живий, брат Джо, уже пригощався.

— Привіт, Майє.

Ще поцілунки, тепер незграбніші. У Нілі все було незграбне. Він був таким собі грушоподібним хлопцем, який виглядав неохайно навіть у найретельніше пошитому костюмі.

— Хочеш?

Він махнув рукою на графин.

— Ні, дякую, — сказала Майя.

— Точно?

Джудіт стиснула губи.

— Зараз дев’ята ранку, Ніле.

— А десь — п’ята вечора. Так же зазвичай кажуть? — він розсміявся. Ніхто не приєднався до нього. — До того ж не щодня чуєш, як