Читати книгу - "На другому березі"

О! Серце мріє вирватись із лона

тяжкої дійсності, із буднів ґрунту

в безкрає небо, в соколів околи.

Тут розсипатися в червоні грона,

в криваві розірватись букви бунту,

на землю не вернути вже ніколи.

3. СТАРЕ ВИНО

В холоднім сутінку сухого льоху

по стінах тиша кане зерном граду.

І п'яний, м'ятний запах винограду,

й ряди пляшок, що в сповитку із моху.

В цю кучугуру, мов у землю соху,

вбиває час плісні кошлату шпаду.

Пляшки набрякнуть у тісноті спаду

і тріскають, немов струки гороху.

Вино в пісок усякне, червінь рож

увійде в зелень мохового прута.

І ми, буває, нашої також

бажаєм дійсності розбити стіни,

дарма що, може, кинувши їх пута,

ми б розіллялись на незнані ріні.

4. ПОЖАР

Блакитну плахту неба передер

нараз, мов тишу грім, червоний серп;

мов з ран, булькоче кров огню зі щерб.

В повітрі пах припалений чабер.[24]

Даремно воду ллють з криниць й озер.

Вогонь над голови пузаті верб

підносить косу полум’я, свій герб,

як віяло з рудо-червоних пер.

Стрункою шиєю верх стін і брам

хитає в сторону праву та ліву

з жагою дикою; його жарким устам

кривавим віддиху безмежжя треба.

Та іскрами жбурляє в хмари з гніву,

що сам не може підпалити неба.

5. ДОЩ

В морях з шафіру[25] плюхкають краплини,

хлюпочуть срібні краплі в сріблі рік,

і гребінь вітру чеше їх відвік,

і сонце п’ють, мов овочі калини.

В цілунках тих ростуть дрібні цятини

у білопері хмари, літа лік;

підносять вгору свій вовнистий бік,

геть утікають від землі долини.

Та вітер вдарить в їх легкі вітрила,

та млу зморозить білогриву в воду,

на землю їх ваги вертає сила.

Нам годі побороть свою природу,

бунт вічно палить, вічно ломим крила

і знов спадаєм на землі колоду.

6. ОРЕЛ І ЛІТАК

Орел, король просторів, вдаль летів,

над полову мідь піль, синь моря лав,

над опар хмар шлях крил його дрижав.

Враз чути літака на небі спів.

На ворога вид в серці лють і гнів;

шалені перегони з ним почав,

ставав чорнішим ліс і меншим став,

аж сил нема, до літака присів.

І ми пливем крізь місяці та дні,

самітні в хвилях моря кораблі,

у промахів і сумнівів борні.

І над низи зриваємося злі,

не знаючи, що можна від землі

втекти лиш іноді – та тут на ній.

7. ОЖЕРЕДИ

І шепотом по полі рознеслося:

на обрій, мов на терези ваги,

хтось в огрядні, пузаті клав стоги

набрякле борошном, товсте колосся.

І зашуміли враз: «Ще зірвемося».

Так загуділи колоски тугі,

бо вітер за чуби гнуздав луги

і торгав горді скирти за волосся.

Бо ж краще їм, як нидіти в млині,

як гинути від жорен тяготи,

щоб вихор їх розмів по далині,

щоби метіль розвіяла осіння.

О, хто не знає ще бажань втекти

з-під млинового сірих днів каміння.

8. ЛЕЛЕКИ

Летіли понад морем раз лелеки

до вирію, до південних країв.

Гаїв, де кипариси, чувся спів,

і усміхались землі їм далекі.

Та задрижали вмить від небезпеки,

бо крила їх охляли. Жах глядів.

Та ліс удалі виріс парусів;

всі з щастя криком на вітрил смереки.

Завчасна радість, заміри невдалі,

бо судна в сторону противну мчали,

до півночі грізні дрімали скали.

Так зриви доля нам на інший шлях

зверта не раз; з розпукою в очах,

що хід їх, бачимо, в чужих руках.

9. СВІЧКА

В малій кімнаті стіни, наче руки,

тримають полохливу тишу в жмені.

Сіріють тіні просиво-зелені,

самітна свічка блимає зо скуки.

Шушукають якісь далекі звуки.

А ґнотик, в восковім їздець стремені,

свої маріння топить дивні, безіменні,

мов стеарин, блідим вогнем ошуки.

І тухне, й знов палахкотить ясніше,

хоч все заснуло, хоч у сні все дише,

хоч палить власне тіло біло-срібне,

хоч нищить ніч його все нижче й нижче

й ним темряву, мов ґудзиком, застібне.

До свічки наше серце є подібне.

10. БОЖЕВІЛЬНА РИБА

Дзюрить, дзижчить, дзюрчить, дзирчить вода,

мелодії грає на каміння флейті,

а в білих пін хвилястогривім рейді

риб щічки розцвітають з глибу дна.

Над плесо вискочила з них одна,

та, сонця колесом побита в леті,

упала вниз. Відтоді є в хвиль меті[26]

самітна та німа, хоч молода.

Поете! Чорний шлях твій, чорна скиба,

не заспокоїть сірини багонце

чужа ржа біржі, гниль коржава гриба.

І мрій снуєш срібнясте волоконце,

і вверх глядиш, мов навіжена риба,

яка побачила хоч раз вже сонце.

11. БАКЛАЖАНИ

З-за шиб проміння жмут, мов блиск омани,

осіннім усміхом з далеких лук

бренькливі мухи манить на рундук.

Мандрують хмарою дрібні прочани

й глядять очима, повними пошани,

як сиве павутиння в'є павук

й в вікні від дотиків охлялих рук

блідо-червоні спіють баклажани.[27]

На грядці ж застала осінь рання,

як ще були зелені, молоді;

тепер крізь скло читають хмар письмо.

Так наші мрії, заміри, бажання

перейдуть часто в дійсність аж тоді,

коли від себе їх відірвемо.

12. СТРАТОСФЕРА

Є світ над нами високо такий:

без бур, без туч, без хуг, без гроз, без граду,

що в літній день житам приносить зраду,

що в очі б'є квіток, неначе кий.

І не пече полудня жар палкий,

лиш тиша має там безмежну владу,

й не дасть шаліти хижому торнаду,

й мовчанням шепотить німі казки.

Однак не можна жити там нікому,

бо лютий холод палить гірш від грому

і найсильнпш крила вмить поломить.

Безбарвна сивина колотить розум.

Так і життя без бур, борні, утоми

нас тишею здавило б і морозом.

13. МЕТЕОР

– Де батьківщина, де твоя, скажи.

Якої син планети чи комети,

які твій лет міжсвітний має мети,

де перед мандрами давніш ти жив?

Міжзірний волокито та бродяго,

в безкраю безвість пущений в крутіж, —

сліпучий, ярий спижу,[28] що гориш

на вежі світу полум'яним стягом.

Незбагненний в рахунку астрономів,

уроджений в височині німій,

навіщо в низині шукаєш дому,

на власнім гробі кам'яна статує?

– Поете, не журись. Упадок мій

жар мого серця від зими врятує.

14. СОНЯШНИК

Солом'яні, руді, мутні краски

вже