Читати книгу - "Кагарлик"

нам про наше місце у цьому світі, — відповіла Олена. — Те, що ми робимо з ним, те й світ робить із нами”. — “Як це можна зрозуміти? Хіба світ щось робить?” — “Я хотіла сказати “ми робимо із собою”. — “І це щось погане?” — “Ні, це не погане, але з цього немає жодного виходу, тому дуже важко його оцінити за якістю. Я просто не уявляю собі, як би ми жили без крота. Тільки невідомо, куди він нас нарешті заведе. Мабуть, інші люди уявляють це собі краще”.

24 200

“Ні, — сказав Бірджир. — Я собі точно цього не уявляю. Я ще гірше, ніж ваш кріт, — взагалі нікуди не хочу рухатися. А коли й рушаю з місця, то виключно заради цікавості та з нудьги. Хоча, може, так воно й треба. Я, принаймні, себе у цьому не звинувачую”. Ми всі притиснулися спинами до теплого волохатого боку крота і миттєво відчули його грубу реальність. Він був навіть реальнішим за нас. Щось буркотіло у кротових нутрощах і гуло, і постукувало. Само за себе. А кожен із нас був тільки комплектом з вух, очей та рота для споживання вражень і продукування думок.

24 300

Олена подарувала мені зуб гігантського крота, і я роздивлявся його всю дорогу до Обухова, міркуючи про те, що, звісно, моїм спогадам не варто було довіряти. Та й що я бачив? Декілька зблисків у темряві? Припустимо, я пам’ятаю її голос, але навряд чи я міг упізнати його. Треба нарешті визнати, що більше половини моїх спогадів про Олену насправді є лише фантазіями. “Люд безумный вместо Бога кроту поклоняется”, — повторював Михайло на різні лади, доки його слова не злилися у майже нерозбірливе мурмотіння. Я думав про те, що коли у його фразі поміняти місцями “бога” з “кротом”, то суттєво нічого не зміниться.

24 400 — ЮГ — 400

Юрий Гагарин — не только лишь мое имя, но это имя также и принуждения. Принуждение — есть склонение к самому лучшему и правильному выбору под давлением нужды. Только глубоко русский и православный человек знает пользу нужды, умеет ею распоряжаться, и, следовательно, имеет право проповедовать ее иным народам. Не даром поется: “Мы живём на отцовской земле. Внуки Сварога — славные дети!” Сварог первым уяснил особое значение нужды для подлинно русского характера. Нужда ведет душу к просветлению. Подлинно светлые души всегда нуждаются в Боге, и лишь только мерзкие грешники самодостаточны. Витая на орбите, неустанно я блюду последних взором своим, исполняя высочайшее повеление.

24 500 — ЮГ — 500

Кто нужды в Боге не имеет, имеет ее в Сатане. Диавол владеет душами тех, кто нужды не чует, предательски нашептывая им на ухо, что ее и нет вовсе. Бог говорит со своими детьми в полный голос, а Диавол все нашептывает. Лови громогласные Божии речи ухом жадным, дабы не попасть в жадные лапы нечистого. И в сиих двух жадностях есть большая экзистенциальная разница. В то время как Бог поет гармоничную песнь, призывая душу к свету, Диавол своим предательским шепотом манит ее во тьму. Свет — это Солнце и мир высоких энергий. Своею могучею дланью могу я вернуть заблудшую душу к свету.

24 600 — ЮГ — 600

После обнаружение души, имеющей пристрастие к Диаволу, необходимо как следует прицелиться. Прицел очень важен, поскольку вернуть душу к Богу возможно только в одном случае — если дать как можно больше света ее темной, совращенной Диаволом стороне. А свет — он также есть и тепло. Как писал преподобный Серафим Саровский: “Итак, если мы ощутим в сердцах своих хлад, который от диавола, ибо диавол хладен, то призовем Господа, и Он пришед согреет наше сердце совершенною любовью не только к Нему, но и к ближнему. И от лица теплоты изгонится хлад доброненавистника”. Это лучшее определение моего удела — “изгоняющий хлад от лица теплоты”.

24 700

Обухів був на перший погляд абсолютно безлюдним містом. Ми їхали його пустими вулицями та дивувалися, що людей немає, а все виглядає так, ніби вони були тут лише хвилину тому і спеціально поховалися перед нашим приїздом. У багатьох вікнах мерехтіли свічки. Ми навіть постукали до одної оселі, бо нам здалося, що там точно є хазяїн: з труби піднімався сірий дим, хтось усередині хлопав дверима. На жаль, хата виявилася порожньою. Ми присіли на широку лаву та побачили на столі хліб і теплу картоплю у мисці. Якщо б хазяїн зайшов зараз до кімнати, він, мабуть, здивувався би, звідки ми взялися. Я взяв картоплину.

24 800

Крізь маленьке вікно хатинки Обухів виглядав буденно. Я чекав, коли вулицею проїде чийсь віз. “Може, всі подалися у Кагарлик?” — припустив Бірджир. — “Але не можна піти туди всім містом!” — заперечив я. — “Чому ж не можна? Це українське містечко, живе тут, може, пару сотень людей. Що їм ще робити?” — заперечив Бірджир. Нашу суперечку перервав хазяїн оселі, який несподівано зайшов у кімнату. “То їжте собі, не соромтеся, — сказав він, — бо захолоне картопля. А її нема кому їсти”. — “Як то нема?” — спитав я. — “Я не бачив, хто її готував, так хоч подивлюся, хто їстиме!”

24 900

Бірджир тільки-но відкрив рота, аби спитати хазяїна, що він має на увазі, як той зник. Це вже було занадто. Я ніколи не бачив, щоб люди зникали от просто так запросто. Такого просто не може бути! “Мені здалося, його ніби вимкнули”, — сказав Бірджир через деякий час. “Не його, а його зображення”, — виправив я. Тут Бірджир відкрив рота, але знов не встиг сказати ані слова. До хати зайшла жінка. Вона була у чоловічому кожусі та в’язаній червоній шапці, очі їй закривали темні окуляри. “О! — промовила вона обурено. — Знов нікого. Ото не щастить. А ви хто такі?”

25 000

“Ми туристи”, — відповів Бірджир. — “Я — не турист”, — заперечив я. — “І це все, що ви можете мені сказати?! — знов обурилася жінка та зняла окуляри. В неї були гарні, але якісь ніби не її очі. — Ну, кажіть щось швидше! Час спливає!” — “Ми їдемо у Кагарлик, а чому в Обухові немає людей?” — “Вони є, тільки...” Тут жінку теж вимкнули. Вірніше,