Читати книгу - "Сильмариліон"

— Так я і знав, — прорік він. — Мій зведений брат і тут першим припхався до батька.

А тоді, повернувшись до Фінґолфіна, з криком оголив меча:

— Забирайся геть і займи належне тобі місце!

Фінґолфін уклонився Фінве і вийшов із покою, не винагородивши брата ні поглядом, ані словом. Феанор кинувся за ним, і перепинив при виході з королевого дому, і приставив йому до грудей вістря сяйливого меча.

— Знаєш, зведений брате, — мовив, — оце лезо гостріше за твій язик. Зроби ще бодай одну спробу загарбати моє місце та батькову любов — і меч, без сумніву, звільнить нолдорів од того, хто прагне бути повелителем рабів.

Чимало ельфів почуло ці слова, бо дім Фінве стояв на великій площі поруч із Міндоном; але Фінґолфін знову промовчав і, перейшовши крізь натовп, подався шукати Фінарфіна, брата свого.

Валари знали про заворушення серед нолдорів, однак зерно розбрату було засіяно потайки, тож, оскільки Феанор першим відкрито виступив проти них, валари вирішили, що саме він призвідник незгоди — він, знаний своєю впертістю і пихою, хоча й решта нолдорів стали прегордими. І Манве засмутився, проте спостерігав мовчки. Валари привели елдарів у свою землю без примусу, їм вільно було жити тут чи піти геть; і навіть якщо відхід ельфів видався би валарам нерозумним учинком, вони все одно не стримували би їх. Але діяння Феанора не можна було залишити без уваги, валари почували гнів і збентеження; тож і прикликали Феанора постати перед ними біля брам Валмара та відповісти за власні слова й учинки. Прикликали й решту нолдорів, котрі так чи інак брали участь у заворушенні або знали про нього бодай щось; і Феанорові, який стояв перед Мандосом у Колі Судьби, наказано було відповідати на всі поставлені запитання. Отоді-то і з’ясувалася правда, і підступи Мелкорові було викрито; і Тулкас негайно полишив раду, щоб упіймати його і судити знову. Проте й Феанора визнали винним, адже саме він порушив супокій Валінору й заніс меча на кревного родича; і Мандос мовив до нього:

— Ти кажеш про рабство. Якби ти був рабом, то не зміг би ніде зачаїтися, бо Манве — Король не тільки Аману, а й цілої Арди. Учинок твій однаково незаконний і в Амані, й поза його межами. От який вирок винесено тобі: впродовж дванадцяти літ не з’являтись у Тіріоні, де погроза твоя злетіла з уст. Прислухайся до себе весь той час, пригадай, ким і чим ти є. Опісля ж справу цю ми облишимо у спокої, а провину твою, якщо інші простять тобі, вважатимемо спокутуваною.

Тоді Фінґолфін проказав:

— Я прощу братові своєму.

Та Феанор ані слова не мовив у відповідь і лиш мовчки стояв перед валарами. А тоді повернувся, і покинув раду, і подався геть із Валмара.

Разом із ним пішли у вигнання семеро синів, і на півночі Валінору збудували вони твердиню та скарбницю на пагорбах; там, у Форменосі, було нагромаджено у сховку силу-силенну самоцвітів, а також зброї, Сильмарили ж замкнено в залізному схроні. Любов до сина привела туди й Короля Фінве; Фінґолфін же правив нолдорами в Тіріоні. Отак, хоча Феанор накликав усе власними вчинками, позірно справдилася Мелкорова лжа; і посіяний ним розбрат виявився тривким і відтоді довго жив між синами Фінґолфіна та Феанора.

Отож, Мелкор, дізнавшись, що його підступи викрито, заховався і кочував із одного місця в інше, мовби хмара в узгір’ї; і намарно Тулкас шукав його. Тоді валінорському народові здалося, наче світло Дерев потьмяніло, а тіні всього, що підносилося із землі, стали в ту пору довшими та густішими, ніж до того.

Розповідають, що певний час у Валінорі не чули й не бачили Мелкора, аж раптом він прийшов до Форменоса і, стоячи перед дверима, заговорив до Феанора. Удавав друга, наводячи тому хитрі докази, та схиляв до колишніх думок про втечу з валарських тенет; він казав:

— Узри правдивість усього, що я мовив, і несправедливість вигнання. Та коли серце Феанорове і дотепер таке саме вільне і сміливе, як ті його слова, сказані в Тіріоні, тоді я допоможу йому, завівши далеко від цієї тісної землі. Чи ж я не вала? Ба навіть більше ніж ті, хто гордо сидить у Валімарі; і я завжди був другом нолдорів, найвправнішого та найвідважнішого народу Арди.

А серце Феанорове все ще ятрило те приниження, якого він зазнав перед Мандосом, і він мовчки дивився на Мелкора, розмірковуючи, чи й справді йому зараз можна вірити аж так, аби спокуситися його сприянням утечі. Та, розуміючи, що Феанор вагається, і знаючи, що Сильмарили полонили його серце, Мелкор, урешті, промовив:

— Ось твердиня під пильною охороною; та невже ти гадаєш, ніби Сильмарили, доки вони в межах валарських володінь, убезпечить якась там скарбниця?

Проте ці хитрощі обернулися супроти самого Мелкора; слова його досягли сокровенних глибин і розпалили значно бурхливіший пломінь, аніж він сподівався; Феанор зміряв Мелкора поглядом, який, пропаливши привабливу зовнішність і протнувши покрови духу, вгледів у ньому непогамовне жадання заволодіти Коштовностями. Тоді ненависть перемогла Феанорів страх, і він прокляв Мелкора, і наказав йому йти геть, мовивши:

— Забирайся геть од моєї брами, ти, тюремний вороне Мандоса!

І він захряснув двері своєї оселі просто перед носом у наймогутнішого з усіх мешканців Еа.

Після цього посоромлений Мелкор відступив, адже на нього чигала небезпека, й він розумів, що час помсти ще попереду; та серце його почорніло від гніву. А Фінве діймав неабиякий страх, і він поспіхом вирядив гінців до Манве у Валмар.

І от валари, налякані подовженням тіней, сиділи на раді перед брамами, коли прибули гінці з Форменоса. Тієї ж миті Ороме і Тулкас зірвалися на ноги, та щойно вони розпочали гонитву, прибули посланці з Елдамару, сповістивши, що Мелкор утік через Калакір’ю, а ельфи з пагорба Туни бачили, як він, розлючений, промайнув, мовби грозова хмара. Вони казали, ніби звідти Мелкор повернув на північ, бо телери з Алквалонде бачили, як його тінь пролинула повз їхню гавань у напрямку до Араману.

Отак Мелкор полишив Валінор, і на якийсь час Два Дерева знову засяяли, не затьмарювані, і земля наповнилася світлом. Одначе даремно шукали валари вістей про ворога; і, мовби зависла віддалік хмара, яка на крилах неквапного холодного вітру спинається все вище й вище, сумнів отруював радість усіх мешканців Аману: вони жахалися невідь-якого лиха, що могло надлетіти кожної миті.

Розділ VIII. Про