Читати книгу - "Сильмариліон"

Коли Манве почув, яким шляхом утік Мелкор, йому стало цілком очевидно, що той прагне повернутися до колишніх укріплень на півночі Середзем’я; тож Ороме й Тулкас якомога хутчіш подались у північному напрямку, щоби наздогнати його. Та по той бік телерських берегів, у незаселених пустках, які простягалися біля Криги, вони не знайшли ні сліду Мелкора, ні чутки про нього. Відтак уздовж північних кордонів Аману було подвоєно сторожу; та дарма; перш ніж переслідувачі рушили в путь, Мелкор повернув назад і потайки пробрався далеко на південь. Адже він усе ще був одним із валарів, міг змінювати форму чи ходити неприкритим, як і решта братства; проте незабаром йому судилося втратити цю здатність навіки.

Так, непомічений, він, урешті, дістався до темної округи Аватар. То був вузький клаптик суші на південь від Затоки Елдамару, при східнім узніжжі Пелорів, довгі та похмурі береги простягалися далеко на південь, безпросвітні та недосліджені. Там, поміж стрімкими гірськими кручами та холодним чорним морем, слалися найтемніші й найгустіші у світі тіні; й там, в Аватарі, під покровом таємниці та невідомості, оселилась Унґоліанта. Елдари не відали, звідки вона взялася; та декотрі казали, ніби у прадавні віки, коли Мелкор уперше заздрісно поглянув униз на Королівство Манве, її породила темрява, що огортає Арду, й ніби спершу Унґоліанта була однією з тих, кого бунтівний вала навернув до себе на службу. Проте вона зреклася свого Повелителя, бажаючи бути господинею власної пожадливості, загарбуючи все собі, щоби наситити внутрішню порожнечу; тож, рятуючись од валарських нападів і мисливців Ороме, вона втекла на південь, бо її вороги завжди пильнували північ, а на південь тривалий час не зважали. Звідтіль Унґоліанта підповзла до світла Благословенного Краю; вона-бо жадала світла та ненавиділа його водночас.

Унґоліанта жила в ущелині, прибравши подобу потворного павука та плетучи в гірських розколинах чорне павутиння. Вона вбирала все світло, яке їй вдавалося знайти, і доти сукала з нього темні сіті задушливого мороку, доки в лігво вже не могло проникнути жодного промінчика; і її мучив голод.

Отож, Мелкор дістався до Аватару і розшукав павучиху; він знову прибрав образ, до якого призвичаївся, коли був тираном Утумно — образ Темного Володаря, високого та жахливого. У тій подобі він і зостався довіку. Там, у чорних сутінках, непроникних навіть для зору Манве з найвищих його чертогів, Мелкор і Унґоліанта змовилися про помсту. Утім, Унґоліанта, збагнувши наміри Мелкора, розривалася між хіттю і неймовірним страхом; вона не бажала наражатися на небезпеки Аману та викликати проти себе силу жахливих Володарів, тож не покидала свого сховку. Тому Мелкор сказав їй:

— Роби, як наказую; якщо, коли все скінчиться, ти ще не наситишся, то я віддам тобі будь-що, чого зажадає твоя хіть. Так, я щедро винагороджу тебе.

Легко, як і завжди, дав Мелкор цю обітницю; та в душі сміявся. Таким робом бувалий злодій піймав на приманку новачка.

Коли Мелкор і Унґоліанта рушили в путь, вона зіткала довкола них темний покров — Несвіт, у якому речі начебто не існували і якого не можна було осягнути зором, бо в нім — сама порожнеча. Тоді павучиха почала неквапно плести свої тенета: шворка за шворкою, від розколини до розколини, від скелястого уступу до камінного шпиля, видиралася дедалі вище, повзучи та чіпляючись, аж нарешті дісталася до самого вершечка Г’ярментіру — найвищої в тій частині світу гори, що стояла далеко на південь од величного Танікветілу. Валари не пильнували тієї території, бо на захід од Пелорів простягалась оповита сутінню пустка, а на схід від гір, за винятком хіба що забутого Аватару, лежали туманні води важкоздоланного моря.

Але тепер на вершині гори залягла чорна Унґоліанта; сплівши зі шворок драбину, вона скинула її донизу, і Мелкор видерся по ній угору і став побіч павучихи, дивлячись із висоти на Заповідне Володіння. Долі простяглися ліси Ороме, а на заході мерехтіли поля та пасовища Яванни, обтяжені золотом гінкої пшениці богів. Мелкор глянув на північ і побачив оддалік світлисту рівнину та срібні куполи Валмара, осяяні відблисками змішаного світла Телперіона та Лауреліни. Відтак він голосно засміявся і блискавкою метнувся вниз довгим західним схилом; і Унґоліанта поквапилася за ним, і її темрява вкрила обох.

Тоді саме настала святкова пора, і Мелкор добре це знав. Незважаючи на те, що всі періоди та пори року залежали від волі валарів і не було у Валінорі смертоносної зими, на той час вони жили в Королівстві Арда — малесенькому володінні в чертогах Еа, чиє життя — неспинний Час, який лине од найпершої ноти до останнього акорду Еру. І, як валари тішилися, прибираючись, наче в одежу, в подоби Дітей Ілуватара (про це йдеться в «Айнуліндале»), так вони втішалися їжею та питвом і збиранням Яванниних плодів Землі, яку вони сотворили під проводом Еру.

Тому Яванна призначила час для цвітіння та достигання всього, що росло у Валінорі; й кожного разу перед збиранням плодів Манве влаштовував бучне свято для вшанування Еру, коли всі валінорські народи збиралися на Танікветілі й переливали свою радість у музику та пісні. І от ця година настала, і Манве проголосив найпишніше свято з усіх, які тільки влаштовували від часу приходу елдарів до Аману. Бо, хоча Мелкорова втеча і віщувала грядущі труди та печалі й ніхто не міг із певністю сказати, які нові біди чигають на Арду, доки бунтаря не впокорять знову, Манве задумав зцілити зло, що постало серед нолдорів; тож усіх запросили прийти до його чертогів на Танікветілі, щоби відкинути незгоди, які розділяли їхніх принців, і навіки забути лжу Ворога.

І прийшли ваньяри, і нолдори з Тіріона, і маяри зібралися разом, а валари зодяглись у красу та велич; вони співали перед Манве та Вардою в їхніх пишних чертогах або танцювали на зелених схилах Гори, звернених на захід — до Дерев. У той день вулиці Валмара спорожніли і на сходах Тіріона не чути було кроків; ціла земля мирно спала. Тільки по той бік гір на берегах моря співали, як завше, телери; вони-бо мало дбали про пори року та часи і не зважали ні на турботи Правителів Арди, ні на тінь, що заступила Валінор, адже вона не торкнулася їх — поки що.

Лиш одне сталося не так, як загадував Манве. Феанор, якому єдиному він наказав прийти, таки прийшов, а от Фінве — ні, як і жоден інший нолдор із Форменоса. Сказав-бо Фінве:

— Доки над сином моїм Феанором тяжіє присуд вигнанця