Читати книгу - "Биті є. Макс"

Аж роззирнувся од прикрощів: де слушна, потрібна саме зараз порада?!

– Мамо… Матусов помер? – однією рукою крутив кермо, другою притискав до вуха мобільний.

– Помер, – хоробро збрехала пані Женя.

– Дай адресу тої ворожки… Що вона його вирахувала.

– Як знайду, одразу ж, синку, – ледь не усцялася од радощів.

Дурнувата фантазія перетворювалася на цілком реальний план. Та перш ніж указати синові шлях на Костьольну, пані Женя сама рвонула до Єви-Марії, аби в деталях пояснити, що саме та повинна напророчити Максові. Дорогою згадала про прохання ворожки. «Жабку мені купи. Зелену…»

– От сучка! І де мені ту жабу шукати?! – психонула. Розвернула «лексус» – як не у антикварів, так у ювелірів знайдеться.

Жаба з бузкового чароїту, срібляна жаба-попільничка за 2 тисячі баксів (козли!), бронзова потвора, дерев’яна жаба-нецке і діамантова зі смарагдовими очками. Зелені – як повиздихали! Пані Женя навіть вирішила поїхати до зоомагазину і купити справжню живу. І хай відьма казиться, як посеред ночі від квакання жахатиметься! Та здоровий глузд переміг і врешті-решт пані Женя придбала антикварну бронзову статуетку, трохи зеленувату від поважного віку. Зійде!

Єва-Марія упізнала візитерку. Байдужо кинула на стіл бронзову жабу, владним жестом відіслала набундючену перекладачку, спитала холодно:

– Не отямилася?

– Ой, прошу, не лізьте у мої справи! Завтра… приймете хлопця?

– Веди… – прошепотіла Єва-Марія і прикрила повіки.

Пані Женя поверталася додому, тільки одне ніяк втямити не могла: баба чула її настанови чи підло проспала, поки вона у деталях пояснювала, що саме та має передректи синові. Та перепитати не наважилася і тепер нервувалася: хоч би не схибила!

Та не тільки це дратувало. Чудовий план мав єдиний, проте дуже суттєвий недолік. Як перевірити, наскільки вправно ворожка виконає її завдання?! Збреше, сучка, що переказала слово в слово, а сама бозна-що наплете! «Хоч би Макс поділився…» – понадіялася.

Назавтра товклася на Костьольній, чекала на сина, інше бісило: та чого він там застряг?!

…Макс уявляв собі прихисток паранормальних сил прозорою льодяною печерою, викладеною з холодних кристалів байдужої всеохоплюючої інформації, посеред якої мала б сидіти худа бабця з сивими вусами і довгими-довгими руками, аби, не встаючи, дотягнутися до кристала в будь-якому її куті. Обвішана пір’ям боа товста некрасива жінка в задушливій кімнаті викликала лише глузливу посмішку: ідіот, знайшов, де поради шукати!

Усівся у крісло навпроти Єви-Марії, знизав плечима:

– Ну… Власне, я хотів дізнатися…

Єва-Марія прикрила повіки:

– Мовчи… Сама скажу.

– Зачекайте! – насупився. – Мені цікаві цілком конкретні речі. Якщо ви не в змозі…

– Конкретні? – довелося відьмі розплющити очі. Дивилася на Макса прискіпливо.

– Так! – занервував. – Не розповідайте про моє минуле. І тим більше про майбутнє.

– Чого ж тобі?

Макс кивнув: зараз! Сформулюю. Замислився. Ну, не питати ж прямо в лоба: тато відступить? Перестане контролювати моє життя? Чи доведеться вдаватися до більш радикальних заходів? І якби хто запитав Макса тої миті, що саме він вкладає у поняття «радикальні заходи», навряд би зумів відповісти щось конкретне.

Єва-Марія відкинула пір’яне боа – у сонячному промені, що дерся крізь шибку, від того здійнялася ледь помітна оку пилова буря. Торкнулася жирним пальцем бронзової жаби, що вона розляглася посеред столу.

– Навесні… – прошепотіла.

– Тобто? – Макс забув, що мав сформулювати. Гра затягувала, він уже був у грі.

– Спи поки… Усе навесні.

– Що?

– Старший чоловік не встоїть. Впаде. Не затулятиме сонця.

– Батько? – вихопилося, хоч хотів про інше. А… де все те причандалля для ворожіння: карти, свічки, яйця, чорні нитки і сушені жаб’ячі лапки?! Якось непереконливо… «Мовчи! Сама скажу!» Хоч би над антуражем попрацювала!

– І без того бачу, – сказала Єва-Марія.

– Перепрошую. Не мав сумніву, – чемний.

Єва-Марія вп’ялася у Макса темними очима, забубоніла:

– Впаде, впаде. Не затулятиме сонця. Навесні у сонці долю побачиш… Дівчина. Волосся чорне… Погляд погордливий. Непроста… Шрам на литці. Упізнаєш! Дає надію – на! І проганяє – ні! На-Ні! На! Ні! Не пропустиш.

– Я не про дівчину… Про інше хотів дізнатися!

– Три слова спокою не дають? – відьма усміхнулася – мороз шкірою.

Макс пополотнів. І якщо все інше, розпливчасте й непевне, здавалося лише загальними натяками на будь-які буденні події життя, то останні слова ворожки сполошили не на жарт. Подався до Єви-Марії, вдивлявся у темні очі.

– Знаєте?…

– І ти знав! – суворо прошепотіла хриплим, ніби чоловічим голосом. – Забув!

– То… нагадайте!

Ворожка відкинула боа, захитала головою:

– Мені замість тебе не жити… Сам згадуй! Ну! Йди геть! Йди! Згадуй… Та дівча за собою не тягни! Не твоє!

Спантеличений, приголомшений Макс так більше нічого й не добився. Ще крутився у кріслі, тупцював біля нього – та зачекайте, скажіть хоч, про що ті три слова! І до чого ви тут Дору приплели? Та Єва-Марія закрила очі – ніби назавжди, кашлянула сердито. До кімнати тої ж миті прилетіла жіночка в чорному:

– Прошу, прошу! – підштовхувала до дверей. – Ви втомили Єву-Марію!

– А вона мене вбила! – прошепотів Макс, пішов геть.

Двері грюкнули – ще повернешся! Єва-Марія відкрила очі, глянула на молоду жінку в чорному.

– Галю, у мене геморой! – сказала утомлено. – Ну, скільки мені ще отут мордуватися у цьому кріслі клятому?!

– Мамо, я вас жалію, як можу! Більше десяти людей на день не записую! – роздратувалася Галя. – Давайте до аптеки по свічки від геморою збігаю! Збігати?!

– Краще пампушки товченим часником з олійкою полий! – буркнула Єва-Марія. – А то ти з цими гастролями скоро й борщ із круасанами подаватимеш!

– Після цих гастролей, мамо, борщ нам із вами подаватимуть!

– Ага! Ще скажи – у Македонії!

Точно з-під Житомира.

Вітер…

– Що?!

Вітер підхоплює слова, несе у чужі вуха.

– Максе! Що?!

– Пусте… Дівчину якусь наворожила, Дору приплела… Пусте, мамо.

Вітер дражнить. Змінює напрям. Обдає Макса хвилею істеричної материнської радості: йє-є-єс!

– Мамо!

– Вітер… Ходімо звідси, – пані Женя уже поспішає до машини. – Скоріше б весна.

– Весна?

– Так хочеться тепла…

Дора стала деревом. На кінцівках проросли тугі бутони, лопалися, розкривалися квітами безпричинної радості, підганяли кров – шугала судинами веселим стрімким потічком, що він виник на місці млявого русла від щедрих талих весняних снігів. Дора стала деревом. Дерево жило Данком.

Це дивно – ти спиш чи йдеш, слухаєш чужі розпатякування чи щосили треш голе тіло жорсткою мочалкою під гарячим душем, розбираєш пошту у фонді чи мастиш маслом бутерброд на чужій розкішній кухні, а все те освячено одним – Данко…

Як одна людина може прорости в