Читати книгу - "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

Знатне військове товариство і особливо його верхівка, бунчукове товариство, наприкінці XVII – на початку XVIII століття поступово перетворювалося на справжню старшинську аристократію Гетьманщини, яка концентрувала у своїх руках усю повноту економічної та політичної влади на Лівобережній Україні. Покликана стати надійною опорою гетьманства, ця верхівка все більше і більше плекає невдоволення самовладною політикою «сильних» ватажків і прагне обмежити гетьманську владу (Самойловича, а згодом Мазепи), виношуючи плани змов та переворотів. Це був зворотний бік кадрової («старшинської») політики лівобережних гетьманів, зокрема і Мазепи, в цілому спрямованої на зміцнення сильної політичної еліти держави, яка б стала справжнім виразником інтересів «козацької нації».

Тепер варто розібрати політику гетьмана Мазепи щодо формально основного стану Гетьманщини – козацтва. Становище козацтва, навіть тієї його частини, яка була записана до офіційного козацького реєстру (компуту), наприкінці XVII – на початку XVIII століття було досить важким. Формально козацькі «права й вольності» зберігалися і завжди визнавалися українським і російським урядами, але фактично за Самойловича та Мазепи прискорився процес зубожіння козацької маси та визискування її старшиною, монастирями й багатим купецтвом. Це визнавав і сам гетьманський уряд.

«А если козак, которий по своей старинности держится реестра войскового и пилнует козацкое службы, то такого розными способами кривдят [старшина й монастирі], чинячи такую налогу, жеби албо з козацтва в мужицтво силомоцю его притягнути, албо цале з житя маетности тое прочь витиснути; через що многие козаки, над право водности войсковой, необичнои утерпели тягкости», – писав гетьман Мазепа в 1691 році. «Особы, маетностями владе-ючи, выгодуючие о давних кгрунтах, полях и сеножатех панских, якие за лядское держави при дворцах бывали, а тое першое войны славное памети гетмана Хмельницкого пришли под область козацкую, смеют оние от Козаков отнимати и приворочать под свою владу». Козацтво і в походах, і вдома залежало від своєї старшини, яка мала багато можливостей під виглядом «звиклої послуги» або «датків» (звичайно, збільшуючи їх розміри) визискувати козаків, виснажуючи тим їхнє господарство і нерідко фактично перетворюючи їх на своїх «підданих». 1690 року запорожці дорікали Мазепі, що старшина «не токмо народ посполитой дачами великими обложили, но не мало и Козаков уже всех в подданство себе подвротили и полчан своих ни во что обратили».

Послідовно і з великим успіхом ішов цей процес у монастирських володіннях. Управителі монастирських маєтків крок за кроком обплутували звичайних козаків різними фінансовими зобов'язаннями, вимагали від них «послуги» або «датки», ставили перед вибором – відбувати підданські (фактично селянські) повинності на користь монастиря або йти геть із монастирських володінь. Іноді монастирі перетворювали козаків на своїх слуг. Так, наприклад, було з козаками, які жили в селі Плоському, що належало Києво-Вознесенському жіночому монастиреві. Дійшло до того, що в Київському полку козаки цілої Моровської сотні (130 чоловік), «не могучи знести обид своих» від «приказного чернця» Києво-Софійського кафедрального монастиря і «не хотячи покинути своих домових поселеній, мусили на тое позводитися, же все огулом поддаются в подданство или крестіянство» до Київського митрополита.

Політика українського уряду щодо козацтва за часів гетьманування Мазепи була досить ясна і послідовна. Козацтво Гетьманщини являло собою на той час дуже значну силу і як заможна сільська верхівка, і як головний військовий резерв держави. У його руках опинилися і чималі земельні володіння, і важливі господарські угіддя, млини, ґуральні, інші промислові й торговельні заклади, а головне – права і вольності, здобуті «шаблею козацькою» за часів Богдана Хмельницького. Щоправда, за тридцять років «від Богдана до Івана» козацтво вже втратило багато прав, а разом з тим і свої земельні володіння, промисли тощо. Адже процес економічної диференціації чимраз більше зачіпав козацьке «товариство», козацьку «чернь», як її офіційно називали гетьманські універсали середини та другої половини XVII століття. Проте недарма і гетьманські та полковницькі універсали, і царські жалувані грамоти старшині, монастирям та багатим купцям на різні промисли, торгівлю тощо застерігали, що з усіх цих надань виключаються козаки («опроч Козаков»). Втім, старшина мала можливість, безсоромно користуючись своїм службовим становищем, збільшувати визиск рядових козаків, але економічна сила козацтва, особливо заможної його частини, ще не була зломлена.

Неабияке значення мало і те, що козацтво являло собою основну військову силу країни, головний озброєний резерв її не тільки за воєнного, але й за мирного часу. В умовах важкої і тривалої війни з Туреччиною та Кримом козацьке військо відігравало особливо велику роль. Козацтво ще дуже добре пам'ятало часи «першое войни славное памети гетмана Хмельницкого», коли «отвагою рыцерства Войска Запорозкого» здобуло свої козацькі «права» – безмитну торгівлю, заняття промислами, вільне від повинностей землеволодіння за умови військової служби. Живі були й чимало учасників героїчної епопеї Хмельниччини або їхні найближчі нащадки. Козацтво не раз і не два грізно нагадувало про свої права і вольності, зокрема під час бунтів та повстань на Гетьманщині. Була ще одна обставина, яка зміцнювала позиції козацтва. Не кажучи вже про Запорожжя, яке завжди виступало оборонцем традиційних козацьких прав, на правому березі Дніпра утворилася під проводом Семена Палія правобережна козаччина, що грізною силою повстала проти польського панування на Правобережній Україні і, як побачимо далі, доволі міцно була пов'язана з Лівобережжям.

Усі ці обставини і визначали політику Івана Мазепи щодо козацтва. Основні принципи цієї політики О. Оглоблін сформулював так:

1) оборона традиційних прав козацтва проти старшинських та інших зазіхань;

2) закріплення відокремлення козацтва від селянства;

3) сприяння заможнішим шарам козацтва оформитися як «виборним козакам», а іноді й просунутися в ряди нижчої старшини.

У цьому плані особливий інтерес становлять такі акти українського уряду, як універсали гетьмана полковникам київському К. Мокієвському і ніжинському С. Забілі (листопад 1691 року). Обидва документи майже аналогічного змісту. Можливо, такі універсали були послані й до інших полків, але не збереглися до наших днів.

1691 рік був дуже неспокійним у взагалі непростих 90-х роках XVII століття. Напад сарани в 1690 році і пов'язані з цим дорожнеча та голод на Гетьманщині викликали чимало заворушень і серед селян, і серед козацтва. Зокрема, велике «роптание» було в Київському полку на полковника К. Мокієвського; те саме сталося і в Лубенському, Полтавському та інших полках. Заколоти виникли також у козацькому війську. Навіть в охочепіхотних (найманих сердюцьких) полках «почали они [сердюки]… непристойные легкомысности всчинати и сотников своих без… ведома гетманського самоволством с уряду поскидали». Уряд Мазепи завжди суворо приборкував ці заворушення, але реагував і іншим чином на прояви народного невдоволення.

За таких обставин і