Читати книгу - "День відбуття"

— Звідки ти знаєш, що в мене є? — промовила вона якось сумно і разом з тим безтурботно. — Побажай мені удачі.

— Що ж, бажаю тобі удачі, — сказав Сергій.

— Дякую.

Юлія зігнулася, наче збиралася підводитися, але затрималася в нерішучості і раптом, нахилившись ще нижче, притулилася губами до його щоки десь внизу. Сергій не відразу збагнув, що діється. В першу мить він розгубився, а далі відчув у грудях гарячу хвилю, здатну поглинути геть усе. Не тямлячи, що робить, він торкнувся рукою її волосся, друга відчула худенькі плечі під легкою курткою. Це було божевілля. Йому здалося, що вона навіть дихати перестала. Рука сповзла по її плечах і стиснула лікоть. Тільки тепер вона дихнула, відхилившись від нього, і повільно підводячись з ліжка. Сергій, наче зачарований, дивився в її очі, знаходячи там те, що так боявся побачити. Розтуляючи губи, він ще не знав, що зараз вимовить, але Юлія випередила його.

— Відвернися, будь ласка, — сказала вона.

Тільки тепер він зауважив, що її рука, ковзнувши під куртку, застигла на металевому ґудзику джинсів.

— Відвернися, будь ласка, — повторила вона.

— Юлю, ти… ти з глузду з’їхала, — він таки зміг отямитися. — Схаменися…

— Я тебе прошу…

— Ти божевільна. Я бачив машину внизу… Хто тебе привіз?

— Хто б мене не привіз, — сказала вона, не відводячи очей, — він чекатиме мене там, поки я не повернуся. Відвернися, будь ласка, я так не можу…

Не тямлячи, що робить, Сергій повернувся до стіни. Серце калатало несамовито, обличчя пашіло вогнем. Тільки зараз він зізнався собі, що останнім часом свідомо йшов до цього. На половик упало щось легке. Потім клацнула металева пряжка і щось глухо впало на куртку. І ось, нарешті, «блискавка», потім щось зашелестіло. Він не намагався уявити, що відбувається там, за спиною. Картина поставала перед очима сама, і від цього готове було зупинитися дихання.

Його легенько хитнуло, рипнули пружини. Сергій відчув обережний дотик. Повернувшись, він знову вперся в її погляд, відчувши своїм тілом всю її одночасно, усвідомлюючи, що зараз її обличчя зовсім близько, а губи вимовляють його ім’я і ще щось… Вона дихала на нього, обійнявши руками за шию і дивлячись у самі очі. Сергій бачив наче у мареві, як розтуляються її губи. О Господи… Ось коли. Те, чого не повинно бути. Божевільне відчуття… Її погляд наче випивав його зсередини. Нехай там внизу її чекають десять червоних «ауді»! Нехай все горить… Він «поплив»…

Усе обірвалося так само несподівано, як і почалося. Щось сталося. Юлія раптово відсторонилася від нього і затулила обличчя руками.

— Що з тобою? — нічого не розуміючи, він лише погладив її по плечі. — Юлю, що сталося?

Та вона тепер наче боялася глянути на нього.

— Пробач, — сказала вона. — Я не можу… Боже, що я роблю… Відвернися, будь ласка, ще раз…

Він виконав її прохання і тепер мовчки дивився у стіну. За вухами вже не пульсувало, а та гаряча хвиля поступово, важко влягалася. За спиною знову почулися ті самі звуки — у зворотному порядку, потім зашелестіло. Настала тиша. Сергій відчув обережний дотик до свого плеча і легкий поцілунок на щоці — зовсім інакший, ніж той, перший. Від нього вже не дихало всепоглинаючим бажанням.

— Ще раз пробач, що я так… — сказала вона. — Ти однаково нічого не зрозумієш. Не ображайся на мене.

Вона пішла, лише на мить затримавшись у дверях і ще раз обернувшись до нього, але Сергію здалося, що це вже був погляд крізь нього. Двері повільно зачинилися. Він витяг подушку з-під голови і накрив нею обличчя.

Цей день виявився одним із найжахливіших. Похмурий ранок сипав у вікно дрібним сухим снігом. У кімнаті було зимно. Настрій перебував десь біля нуля. Сергій не пам’ятав, як заснув учора. Знав тільки, що це далося важко. Обличчя Юлії, яке нещодавно дивилося на нього майже впритул, перетворилося на якесь нав’язливе видіння, якого ніяк не вдавалося позбутися. Напевно, під час однієї зі спроб спекатися його він провалився у довгоочікуваний сон. Це речення, хоч і не потребує шліфовки, є, як і попередня вставка, абсолютно зайвим.

На ранок нога майже не боліла. Зникло те неприємне відчуття, ніби в суглобі щось заважає. За кілька днів він повністю стане на ноги. Та це його не надто звеселило. На душі коти шкребли. Що ж тепер робити? Знову їхати на віллу і продовжувати тренування? Так, ніби нічого й не сталося? Можливо, якийсь час це вдаватиметься, а далі?.. Той потяг, який обоє вони відчули вчора одне до одного, все одно доробить свою справу. Зупинити це неможливо. І хтось обов’язково постраждає. Сергій шкірою відчував, як затягується гудз, розрубати який буде ой як важко!

Хоч як він намагався думати про щось інше, подумки знову і знову повертався на віллу. До неї. Гайдукевичі були дивною парою, не тільки через різницю у віці. Сергій ніяк не міг зрозуміти, що їх пов’язує. Немолодий чоловік цілими днями займався своїм бізнесом, вечорами пропадав у коханки, а між цим знаходив час почитувати фундаментальні праці іноземними мовами. А вона проводила увесь час в чотирьох стінах. Молода жінка, наділена інтелектом, могла б принаймні десь вчитися, у якомусь престижному вузі! Хай там що, але Юлія не була схожа на жінку, що остаточно записала себе у вічні домогосподарки. Невже її вибір зумовлений суто грошима і ні про що не шкодує? Якщо так, то чому при першій нагоді скаче до нього в ліжко і дивиться голодними очима?

Сергій знову пригадав її погляд. Такий, як учора, коли вона схилилася до нього. Ні, справа не тільки в ліжку. Їй потрібно щось більше. «Звідки ти знаєш, що я маю?» Безперечно, вона відчувала дискомфорт, та, як вважав Сергій, сама була у тому винна. Все, чого їй зараз бракувало, ще раніше Юлія принесла в жертву матеріальному благополуччю. Звичайна, банальна історія. А тепер ще й збиралася перекласти ці проблеми з хворої голови на здорову. Сергій