Читати книгу - "День відбуття"

Доходила дванадцята. Зараз вони повинні виїжджати. Поставлять машини у селі і підуть під землю, зустрічати Новий рік з екзотикою, як і належить «новим українцям». Хоча компанія, звичайно, підібралася доволі дивна. Сергій помітив це відразу. Взяти хоча б того, вусатого, до якого відразу приліпилося це образливе прізвисько — Чмурик… Маленький такий, моторний… Таке враження, що попиває добряче. Ну ніяк не вписується він у їхню компанію! Як його звати? Григорій. Ну, Ринат або Олег — це зрозуміло, охоронці, слуги свого роду. А цей же хто? Ніякий він не друг Гайдукевича — це точно. Сто відсотків. То чому він його туди потяг? Якого святого?

Або хоча б Юлія… Затялася брати з собою собаку! Чисто здуріла! Скільки зусиль коштувало йому пояснити їй, що це неможливо! Ледве втлумачив. От бери пса — і все! Не можна добермана, то давай того, дрібного. А коли стало остаточно відомо, що замість Сергія їх поведе Тализін, вона і до нього почала чіплятися з тим самим. Чисто звихнена на своїй псарні. Напевно, і спить з ними. Як тоді — лягла серед дня спати, і навіть пси до дверей не підходили, коли він дзвонив. Напевно, обох у ліжко затягла. Збоченка…

А взяти Гайдукевича? Напакував рюкзаки, що у найширший прохід не влізеш. Чого тільки не напхав — навіть молоток та зубило. Сталактитів назбивати на пам’ять? Консервів набрав на тиждень. Навіть жилку риболовну. Для чого? Кого ловити зібрався? І ще купу всякого… Він пригадав, як руки обмацували в рюкзаку невідомі предмети. Відеокамера! Безперечно. Якась велика тверда коробка. Що ще може там бути, якщо не вона? Аякже!.. Треба належно оформити цю підземну епопею.

А Ринат? Похмурий тип. Мовчазний. Сергій згадав його неприховану насмішку, коли вони їхали у його «вісімці». Напевно, недолюблює його. Не виключено, Сергій, сам того не бажаючи, відібрав у нього одну з його функцій. Можливо, саме він навчав Юлію рукопашного бою, поки не з’явився Сергій? А може, й не тільки цього? Адже пані повинна отримувати все, чого бажає… Цікаво, чи носить він зброю? А ще цікаво було б зустрітися з ним у спортзалі, на килимі. Сергій знову уявив собі Рината — майже такий самий на зріст, зовні нічого надзвичайного, але під його одягом вгадувалося міцне жилаве тіло, а точні зібрані рухи та скупа міміка свідчили про швидку реакцію. Чому ж тоді Гайдукевич не скористався Ринатовими послугами, а знайшов його, Сергія? Напевно, не тому, що помітив, що той підбирається до неї. У цьому разі він би його просто вигнав.

Другий охоронець — Олег — чомусь не викликав у нього такого інтересу. На його думку, він програвав Ринату в усіх відношеннях. Одного разу, приїхавши на чергове тренування, Сергій став свідком «зміни варти». Він бачив це лише здалека, та враження, що Ринат має більше повноважень, після цього зміцніло.

Напевно, Сергій ще довго перебирав би у пам’яті всілякі спостереження, якби хлопець з нижнього поверху не покликав його до телефону. Іти вниз не дуже хотілося, але він таки пошкандибав, намагаючись не згинати ногу в коліні.

— Вітаю! — почулося з трубки, коли він притулив її до вуха. — 3 Новим роком, Сергійку! Ти вже зовсім мене забув, а от я дзвоню, щоб таки поздоровити тебе.

Це була Марина.

— Я тебе також вітаю, — сказав Сергій. — Бажаю… бути здоровою, щасливою та багатою.

— Ого, яке привітання! — вона здивувалася. — А це взагалі ти? Щось не впізнаю тебе.

— Я, я… — заспокоїв Сергій. — Просто зараз так модно у кращих людей міста.

— Ну, звичайно, ти ж тепер з кращими людьми дружбу водиш. Новий рік справлятимеш також із кращими? Принаймні за мене…

— Новий рік справлятиму сам, — похмуро промовив він.

— Як сам? — не зрозуміла Марина.

— Просто: ляжу в ліжко і зустрічатиму.

— Щось сталося? Я чую, ти не в гуморі.

— Коліно пошкодив, — Сергій казав напівправду, — от і не в гуморі.

— Що, серйозна травма?

— Так собі…

— То я приїду? Хочеш? — запропонувала вона.

— Приїжджай, — мовив він після хвилинної паузи і попрощався.

Продовжуючи і далі годити пошкодженому коліну, він піднявся до кімнати і заліз у ліжко.

Вона впорається швидко. За якусь годину буде тут. На мить його охопило не зовсім приємне відчуття. Здалося, ніби він використовує свою колишню подругу. Хоча чому колишню? Адже нічого такого не сталося. Хто казав, що Марина — колишня? Можливо, цей її дзвінок і на краще. Принаймні не лишиться наодинці з думками.

А взагалі дивно, чого раптом вони так загорілися тими печерами? Дивно, доволі дивно… Гайдукевич побачив його карту і спитав, що це, а коли Сергій пояснив у кількох словах, що таке спелеологія, заявив що це фігня. І все, ніякого інтересу. Потім їм довелося чекати в машині, і Гайдукевич знічев’я взяв до рук карту. І відразу щось змінилося. Він навіть відклав свої справи і відправив помічника додому! Справді, саме так воно і було. Тільки тоді не кинулось у вічі. Сергій навіть пригадав, як Гайдукевича щось зацікавило на карті і він хотів було запитати, але зупинився на півслові. Що такого могла побачити на карті людина, зовсім далека від спелеології? А можливо, саме у цей момент у нього виникла ідея зустріти там Новий рік зі своєю незрівнянною Юлією? І він, наче на крилах, покинувши все, полетів ділитися з нею цією ідеєю?

Ні, на Гайдукевича це не схоже. Той, хто вечорами пропадає в сексуальних блондинок, не мав би летіти на крилах до правовірної дружини, охоплений подібними ідеями. Що ж тоді він там знайшов?

Потім Сергію знову пригадався загадковий персонаж з вусами, якого він бачив у Гайдукевича, коли обговорювалися деталі походу. Яка його роль? Для чого його туди тягнути? Не для того, щоб випити з ним чарку, — це точно. За весь час, поки