Читати книгу - "Аптекарка"

Дивно, але такі думки мене трішки заспокоїли: його поведінку можна було б оцінювати десь так само, як і поведінку його діда, який навідувався до борделю. Але мій зимовий сад не є борделем! Я щойно вийшла заміж за Левіна, а Марґо ― дружина його друга. Тепер же вона осквернила цим гріхопадінням мій рай так само, як і мою кухню. Треба буде найняти людей, які все продезінфікують, Левін нехай забирається, а після розлучення не розраховує ані на пфеніг.

Десь під ранок я захотіла в туалет. Терпіти не було сили, тож я проникла до вітальні, кинувши звідти погляд на зимовий сад. Левін спав у гамаку мов убитий — він укрився моїм ірландським шерстяним покривалом. Мені спала на думку стара приказка: хто спить, той не грішить, а хто згрішив перед тим, то спить іще краще.

Пані Гірте зловісно засміялася.

Левін чекав на мене аж після обіду, адже зазвичай після нічної зміни я ще й наступного дня залишалася працювати в аптеці. Чи прокралася Марґо опісля до ліжка свого чоловіка? Чи взагалі був Дітер дома? Такі оргії відбувалися щоразу, коли мене не було? Чи бланш під оком у Марґо був пов’язаний із викриттям Дітером її стосунків з Левіном?

А мертва дитина Марґо: батьком був Левін? Мене трусило від холоду й нудоти. Тремтячи всім тілом, я пішла на кухню, щоб зробити собі ромашкового чаю. Спершись об кухонну шафу, чекала, поки закипить вода. Двері повільно відчинилися, на кухню безшумно прослизнув мій кіт Тамерлан. Потершись задертим хвостом об мої ноги, він вимагав уваги. Що розповіла б мені моя тваринка, якби вміла говорити?

П’ючи чай, я вирішила поки вдавати, що нічого не помітила. Але не Левін був першим, хто зайшов услід за Тамерланом на кухню, а Дітер.

Павел не мав змоги постійно залишати дітей у Доріт, тож знову прийшов разом з ними в лікарню; було зрозуміло, що його візит буде коротким.

— У тебе знову є малесенький сирок для мене? — запитала Лєне.

Коля ж шаленів від мармеладу.

— Але мисливська сосиска нам не сподобалася, можеш її собі залишити, Гелло, — сказав він. А втім, Павел таки спакував собі й ковбаску з перцем.

— Її принесемо Альмі.

Коли ми знову залишилися наодинці, пані Гірте з несподіваною цікавістю запитала:

— Хто така Альма?

— Дружина Павела.

— Тепер я вже нічого не розумію.

— Ви все скоро дізнаєтеся, пані Гірте.

— У мене ще одне запитання, останнє: де зараз Альма?

— У психлікарні.

Вона підвела очі, а я насолоджувалася її спантеличеністю.

— Мені цікаво, як далі розвивалися події з Марґо, — промовила вона. — Я б ніколи не проявила стільки терпіння, скільки ви.

— Продовження о двадцятій годині, — пообіцяла я.

Дітер здивувався, побачиши мене на кухні.

— У тебе не було нічної зміни? — запитав він.

Затинаючись, я розповідала йому про напад, а він мене жалів.

— Здається, тебе це дуже зачепило, — сказав він і налив чаю. Незвикла до таких дрібних турботливих жестів, я розридалася. Дітер обійняв мене, немов хвору дитину. Тамерлан заревнував і протиснувся між нами.

Окрім мене, так рано прокидався, коли треба було, лише Дітер, адже він мусив працювати. Не сідаючи, він випив зі мною горнятко чаю. Нарешті я таки запитала, настільки безневинно, наскільки могла, де був Левін.

Дітер здивувався. Він, мовляв, бачив його востаннє за вечерею і той не казав, що планує кудись іти.

— Може, він у гамаку валяється, — сказав він жартівливим тоном. — Це його улюблене місце. Я зараз гляну.

— Якщо він там, то не буди його, — попросила я.

Кіт дременув за ним. З виразом справжнього подивування Дітер повернувся на кухню.

— Той божевільний заночував у зимовому саду, — сказав він і покинув мене, порекомендувавши знову відправитись у ліжко.

До обіду в будинку не відбувалося нічого, тоді я почула шум у туалеті. Раптом перед нашим ліжком постав Левін, який дивився на мене, нічого не розуміючи. Я знову розповіла йому про наркомана й показала своє поранення.

— Коли ти повернулася? — ось усе, що його цікавило.

— Не знаю.

На обличчі Левіна можна було прочитати занепокоєння, він вивчав мій страдницький вираз на предмет якихось обвинувачень.

— Мабуть, я заснув у зимовому саду, — сказав він. — Ти мене не шукала?

— Я прийняла потужну знеболювальну таблетку, тож одразу заснула.

Моя пов’язка трішки заспокоювала Левіна, але все ж, здається, його непокоїло те, що після такого шоку я не намагалася з ним зв’язатися.

— А чому ти не зателефонувала з Гейдельберга? — запитав він. — Я б міг тебе забрати.

— Господи, — відповіла я, — тоді б це зайняло удвічі більше часу. Окрім того, я не хотіла залишати там машину. А тепер дозволь мені ще трішки поспати.

Левін пішов, а я продовжувала сушити собі голову. Треба було вимагати від нього пояснень? Помститися? Розлучення?

Я не могла дійти остаточного рішення. Чи варто було передчасними діями зруйнувати те, що пізніше не вдасться