Читати книгу - "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"

що він не є досконалим, робить людину дещо обмеженою, адже націоналіст любить лише своє». «Праведний гнів», ідеологічні ін’єкції ненависті, із якими доводилося мати справу й Шептицькому у ставленні українців до поляків, і Любачівському у стосунках із православними, і Гузару, на глибоке переконання всіх патріархів були дорогою в нікуди. Шлях до процвітання України, утвердження національної ідеї мав пролягати через самоосмислення й формування твердого наміру бути собою. Нічиїм коштом. Тому доктрині націоналізму, у якій українська ідея час від часу підміняла собою Бога, Блаженніший постійно протиставляв ідею патріотизму — любові до себе й свого, яка не тільки не виключає, але підтримує і живить повагу до іншого.

«Істинний патріотизм зобов’язує нас любити свій народ і водночас нікого не відкидати: це не має нічого спільного з ненавистю до інших народів. Інакше наш патріотизм перетворився б на шовінізм… Патріотизм, який учить ненавидіти будь-яку людину, уже не є християнською чеснотою. Це вже від диявола. Ми повинні любити своє, бути готовими навіть життя віддати за це, але не робити цього коштом іншого», — вважає Любомир Гузар.

Зрозумівши, що міцного церковно-ідеологічного союзу з УГКЦ не буде, політики швидко виявили, що навіть сама поява на публіці поруч із Гузаром — величезний «плюс до карми». По-перше, приємно поніжитися під сінню його шарму. По-друге, в українській політиці навчилися використовувати церкву та її представників як маркер — справити враження на частину електорату, перейняту церковним питанням. Електорат, так само як політики, чітко асоціював церкви з певними ідеологіями.

Гузара можна було побачити на партійних з’їздах і мітингах, із ним охоче позували на камери — іноді, щоправда, посмішка Блаженнішого в такі моменти набувала схожості з усмішкою сфінкса. Він не уникав цього, адже обіймав політичну посаду, тому тримався з іншими політиками дуже коректно. Від нього неможливо було домогтися різкого засудження того чи іншого політика — тільки окремих рішень і вчинків. Максима «любити людину, ненавидіти гріх» мала світський аналог. Політикам, як і всім іншим українцям, слід було ще довго «зростати у свободі».

«Ліві», до речі, були так само засмучені небажанням керівництва УГКЦ стрімголов кидатися в політику, як і «праві». Від греко-католиків очікували агресивного натиску з міцним націоналістичним душком, яким можна було б лякати виборців. Замість цього в особі Гузара на київський політичну арену зійшла людина, яка у всіх (з ідеологічними суперниками включно) викликала симпатію і довіру, бо від неї віяло спокоєм і мудрістю.

«Вони всі були тут, у цьому кабінеті», — сказав Гузар одного разу під час чергових скандальних виборів, маючи на увазі представників різних політичних сил, задіяних у черговій електоральній виставі. І в цій чесності було щось приголомшливе. Утім, фраза «вони всі були тут» означала ще й те, що «всі» вони пішли ні з чим.

Мудрість керівництва УГКЦ дозволила уникнути багатьох неприємностей, на відміну від православних церков, які охоче піддавалися політичним маніпуляціям, погоджувалися на сумнівні політичні альянси й тим самим робили неможливим примирення і дискредитували себе політичним прислужництвом. Керівництво УГКЦ і особисто Гузар розуміли, що відмова від церковно-політичних союзів залишає за церквою більший простір для маневру. Будь-яка політична партія переживає злети й падіння, тому ставити авторитет церкви в залежність від рейтингу тих чи інших політичних сил нерозумно і неприпустимо.

Одним із цікавих феноменів сучасного суспільства є висока «довіра до церкви», яку постійно фіксують соц­опитування. Цю «довіру» як аргумент перед владою часто використовують церковні лідери. Насправді це лише «кредит довіри». Якщо довіра або недовіра політикам чи ЗМІ має логічне обґрунтування, то довіра церкві перебуває поза межами раціонального розуму. Вона має дещо інфантильний характер: приблизно так само діти без­оглядно довіряють батькам. Авторитет церкви ґрунтується не на симпатіях до того чи іншого лідера, не на підтримці вчинків, а на вірі людей у Небесного Отця. І тут неважливо, чи є ця віра практичною, церковною чи стихійною, інтуїтивною. Така довіра — це надія на те, що є Хтось, Хто про все подбає. До речі, показово, що після Революції гідності «довіра до церкви» за соцопитуваннями впала відразу на 20 % — при цьому церква за рівнем «довіри» приблизно зрівнялася з волонтерами. Причина зовсім не в тому, що церква втратила популярність, просто на хвилі революції люди повірили у власні сили. Подорослішали хоча б на трохи — і довіра до Небесного Отця дещо втратила актуальність.

Говорячи про довіру до церкви, слід пам’ятати маленький нюанс: кредити, особливо з високими зобов’язаннями, треба хоча б час від часу виплачувати. Люди мають бачити, що церква не лише обіцяє посмертну благодать — вона є активним соціальним інститутом, який не виходить суто з земного (ділового чи політичного) інтересу. Особистість гаранта за кредитом довіри дає нам можливість сподіватися на гамбурзький рахунок.

Розділ 10. Церква і влада: «бути» і «мати»

Політики — свідомо чи ні — намагалися зберегти систему, яка мала бути зруйнована. Їхні економічні інтереси ґрунтувалися на зв’язках старих партійних еліт або пов’язаних із ними злочинних угруповань, тому зберегти свій бізнес майже обов’язково означало зберегти елементи старої радянської системи. Більшість виборців виявилися не готовими чинити опір. І не лише тому, що вони були дезорієнтовані, зайняті власним фізичним виживанням чи не знали як. Люди не були готові визнати, що їхнє минуле, пов’язане із сумнівним (місцями — нелюдським) соціальним експериментом, виявилося безглуздим витрачанням життів і доль. Що героїзм одних знецінений злодійством інших. Що цей експеримент, зжерши людей, перемоловши цілі покоління, провалився. Безславний фінал — ось що найбільше мучило людей.

Будь-яке лиходійство можна забалакати «загальною користю». І тільки поразку не забалакаєш нічим. Коли виявляється, що все намарно, жодної «великої перемоги», тоді потрібні сильнодійні препарати. Таким «заспокійливим» ставали ідеологеми про те, що «загальна ідея» була правильною, просто виконавці підкачали. Що Ленін мав рацію, а Сталін — ні. Що може бути «соціалізм із людським обличчям» і взагалі, «не варто відкидати те, що було добре».

Ці міфи ввійшли в ужиток у період «перебудови», коли партійна верхівка СРСР щосили «актуалізувала Леніна» й водночас висувала наперед Російську православну церкву. Проте інформаційний вихлоп «перебудови» був аж надто добре редагований: не піддавалися сумніву здобутки революції та праведність соціалізму, велич Леніна і його ідей, проте дисиденти брежнєвської доби майже не згадувалися. Як і раніше, замовчувався факт українського голодомору, не підлягав перегляду ідеологічний міф про «бандерівців-фашистів» та їхніх «поплічників» — уніатів. Усі наріжні камені системи й імперії залишалися на своїх місцях і не зазнали ревізії.

Система зберегла сама себе, бо маси народу прагли виправдати своє минуле. Саме виправдати, а не проговорити, вивчити, примиритися з тим, що було. Вона робила (і робить донині) усе, щоб це примирення з собою не відбулося, щоб рана залишалася відкритою — тоді на неї можна сипати сіль, аби тримати «клієнта» в ідеологічному тонусі. Це стосується не тільки України: усі, хто культивує свої історичні травми і «великі перемоги», роблять те саме. І якщо добре придивитися, завжди за цим ви обов’язково побачите чиїсь інтереси — політичні або економічні. Психотерапев­ти — не найбагатші й не найуспішніші серед тих, хто наживається на травмованій свідомості.

Для людини, яка втекла з країни, а потім довго мріяла про повернення, багато розмірковуючи про те, якою цій країні бути і що для цього треба зробити, — для такої людини випробування реальністю