Читати книгу - "Богдан Ступка"

У 2008 році паломництво журналістів до столичної драми триває. Художній керівник театру і актор, якого роздирають режисери, терпляче знаходить час для пишучої братії. Критики кажуть, що Толстой був не такий, яким його грає? «їм видніше, вони ж його знали особисто!»

На початку 2007 року нагадував штангіста, який хоче взяти рекордну вагу. Казали, що таким чином хотів у собі відчути Тараса Бульбу.

«Гоголь писав, що Бульба двадцятипудовий – 320 кілограмів. Така людина неможлива, вона не могла б ходити, але мені треба було це відчути. Я комплексував, почувався надто легким, навіть їв більше, щоб хоч пика була ширша. А коли відіграв – скинув цей тягар».

Ніколи не дивиться відзняте, доки фільм не готовий: «Є актори, які дивляться. А мені це заважає. Довіряюся режисерові. Мені може не сподобатися якийсь епізод – але ж я не знаю цілого задуму, це видно після змонтування картини. У кінці січня буде озвучення фільму, тоді й подивлюся».

Літо 2008 року. У рідному театрі фотографується з чотирирічним Петром Василенком. Хлопчик страждає на синдром Дауна. Фотосесію організували Всеукраїнська благодійна організація «Даун Синдром» і школа фотографії Віктора Марущенка. До грудня хворих дітей фотографуватимуть із зірками естради, шоу-бізнесу, митцями. Наприкінці року видадуть настінний календар. Стрімко заходить у фойє. Він вітається за руку з деякими, усміхається. Підходить до родини Василенків, потискає жінці руку, впівголоса каже, що вона чарівно виглядає. Повертається до фотографів: «Таким мамам, як Аренда, треба пам'ятники ставити. Найважче, коли хворіють діти». Бере за руку хлопчика. Кілька хвилин позує перед фотокамерами. Потім про щось пошепки говорить із Арендою Василенко.

У жовтні 2008 року франківці тішать глядачів несподіваним прочитанням «Фауста» за Крістофером Марло. У головних ролях, Фауста і Мефістофеля, Остап і Богдан Ступки. Режисер Андрій Приходько гарантує: «Класицизму не буде». Остап виходить на сцену з короною на голові, у галіфе в різнокольорову смужку й червоному піджаку, у білих кросівках.

Мефістофель, батько Остапа, ближче до фіналу перетворюється на Фауста.

Критик Олег Вергеліс пошуки чи знахідки Приходька сприймає іронічно: «Потрібно, щоб фінальний імпровізований монолог Фауста-Ступки взагалі загнав тебе в емоційний шок і виникло екстрене людське бажання зателефонувати дружині великого артиста: "Ларисо Семенівно, робіть що хочете, але трагічні тиради про смерть, про відхід треба забороняти! В театрі з такими речами (поруч із Мефістофелем особливо) не жартують… Ви мене розумієте?…" І, нарешті, потрібно, щоб "усі" зробили вигляд, буцімто «все» – добре, навіть чудово. Цікавості ради впірнув у вир Інтернету: дай, думаю, поцікавлюся, як улюблені колеги відгукуються про цей філософський екзерсис. І відразу ж потрапив під душ тотального єлею… Солодкого мармеладу. Враження, ніби ми – сучасники Вісконті, Бергмана, Стреллера. І на крилах Мельпомени "летимо від перемоги до перемоги"… Тотальний піар колись таки знищить мистецтво у нашій країні».

Зате Вергеліс у захваті від іншої, вже європейської, кіно-прем'єри актора. У стрічці Зануссі «Серце на долоні». За головну чоловічу роль отримує відзнаку – нагороду на Римському міжнародному кінофестивалі. Зануссі пояснює: «У моєму фільмі "Серце на долоні" Богдан Ступка зіграв східного олігарха, людину без совісті, яка відшукує свою людяність. У Польщі не було актора, який згодився б для такої ролі (але я не маю серед знайомих і справжніх олігархів). В основі дивовижної ролі Ступки, за яку він отримав нагороду на відомому Римському кінофестивалі, було справжнє поєднання двох крайнощів: добра та зла. Він грає олігарха, який пише заповіт, роздумуючи, як розділити своє майно так, щоб якнайбільше зашкодити людству. У фіналі він змінюється, з ангельською посмішкою спостерігає та замислюється над наверненням іншої особи і тим самим доводить, що зло і добро є вибором людини і не є нічим наперед заданим, на що людина приречена зверху, є, власне, тим полем вибору, в якому розігрується свобода… Актори, на кшталт Ступки, народжуються, мабуть, раз на століття».

Сам олігарх розповів критику Лєрі Лауді, що в Римі, посеред показу фільму, Зануссі попросили на кілька хвилин вийти із залу. Він повернувся і прошепотів: «У нас приз за кращу чоловічу роль. Тільки нікому не кажи, це поки таємниця». Від радощів поцілував його. Правда, потрапив у вухо, а не в щоку. Не втримався і по телефону розказав усе Остапові. Після цього в театрі Франка порозвішували оголошення про перемогу, яку офіційно ніхто не оголошував. Подумав: а що буде, як мені її раптом передумають давати?

На зйомках фільму мав розмовляти польською: «Швидко у мене не виходило, бо ж мова чужа. А Зануссі постійно через це сварився. Врешті мене це розізлило, і я кажу: «Мій герой – олігарх. Він може усе. Навіть говорити так, як йому заманеться». А після Римського кінофестивалю багато італійських журналістів написали, що особлива фішка головного героя – повільна мова. Вони назвали це гарним задумом режисера».

У лютому 2009 року нова прем'єра франківців. «Назар Стодоля» режисера Юрія Кочевенка: «У Шевченка абсолютно сучасна драматургія із сучасною мовою. Якщо опустити етнографічні подробиці, то цю п'єсу можна грати в піджаках… Коли прийшов до Богдана Ступки з ідеєю "Стодолі", він скривився. Каже: "Я бачив штук десять «Стодоль», це така Нудьга!" Але врешті-решт дає себе переконати Кочевенку: "Назар Стодоля" – не побутова п'єска про селян і козачка, вона про лицарів. Шевченко писав її на основі роману «Айвенго» Вальтера Скотта».

Коли в «Стодолі» репетирували сцену з колядками, прийшов художній керівник. Перевіряти, чи не байдикує акторська братія. На сцені співали колядки, хто яку знав. Водять імпровізованого коня, якого з двох бідолах зліпили, а на коні сидів цар Ірод. Богдан Сильвестрович зізнається, що теж колядку знає. І не про ковбасу, як дехто співав, а про Ірода, який їхав на коні й забив ногу.

Онук, Дмитро Остапович, 4 квітня 2009 року вперше виходить на франківську сцену. В кіно знімається вже два роки: «Скільки себе пам'ятаю, я