Читати книгу - "Квіти на снігу"

Немо довго дивився на картину й зрештою сказав, що йому вона також дуже подобається й що він хотів би мати копію цієї роботи. Хай мене не обходить етичний бік цього питання: копію він повісить на стіні вдома – він надумав зібрати в одному із залів свого новозведеного будинку приватну колекцію. Щось, можливо, вдасться придбати в оригіналі, але більше він розраховує на копії. Тільки копії мають бути бездоганні. Йому сподобалося, як я скопіювала картину тієї львів’янки. Якби спробувала ще… Він непогано заплатить.

Мені потрібні гроші. Потрібні позаріз. Не буде грошей – МУМІЯ покаже мені на двері. МУМІЯ – Міжрегіональний університет мистецтв імені Якимуся. Якимусь – ректор і власник цього вишу свого імені, створеного в період масового виникнення приватних вишів різних ґатунків. Кажуть, він викладав малювання в педагогічному училищі в сусідній області. Приїхав до нової дружини, колишньої директорки фабрики, а нині керівниці відділу одного з банків, і разом із нею «породив» приватний університет, здається, уже восьмий у нашому місті.

Якщо чесно, то ніякий він не міжрегіональний, бо ніхто тут не вчиться з інших регіонів. Якщо вже геть відверто, то нічого мені МУМІЯ не додасть до того, що я вже знаю й умію. Але без диплома про вищу освіту важко знайти роботу. І от я навчаюся екстерном на мистецтвознавця в цьому “новітньому європейському освітньому закладі”. У цьому, бо тут дешевше і їздити далеко не треба, екстерном, щоб швидше закінчити його. Усе, що мені потрібно як живописцю, я й досі беру на заняттях у студії Кумецької. Офіційно я вже закінчила студію. Але розлучитися з нею не можу: приросла. Саме Еліна Кумецька й порадила мені вступати на мистецтвознавчий, заодно попередивши, що МУМІЯ скоріше може перетворити мене саму на творчий труп, ніж допомогти стати художницею. Та цей новоявлений виш має право видавати дипломи. Отакі парадокси нашої доби».

«Ректора позаочі називають Лориком. Це прізвисько приклеїлося до нього через якусь фанатичну поведеність на імені Лора. За час свого директорства Лорик поміняв уже п’яту секретарку, і знов у його приймальні сидить Лора. Дехто навіть засумнівався, чи справді ця вередлива керманичка директорової приймальні записана в паспорті Ларисою. Може, Лорик називає Лорою якусь Оксану, Світлану, Наталку, Марію чи Марину? Ні, таки й справді Лора.

Моє ім’я в Лорика ніяких сентиментальних асоціацій не викликає. Рік тому між нами пробігла чорна дика кішка, яка вирвалася з Лорикового кабінету. А зараз триває другий раунд психологічного поєдинку, що ось-ось може вивести нас на загальноуніверситетський ринг. Результат відомий заздалегідь: нокаутованою, звісно, ж маю бути я. МУМІЯ тільки й чекає, на чому б мене підловити. За несплату за навчання вигнати найпростіше. І тому я мушу бути обережною й точною, як лондонський Біґ-Бен.

Про те, як цьому пухкенькому чоловічкові з масними очицями вдалося на голому місці заснувати університет, ще й міжрегіональний, і з чийого “височайшого благословення”, усі добре знають. Знають, звісно ж, і про те, що Лорик дуже наближений до містечкових “вершків”, особливо до мерської родини. Про те, як він завойовував прихильність міського голови, можна було б трактат написати. Або посібник на кшталт “Шлях до серця мера лежить через собаку” видати. Бо й справді цим карколомним шляхом Лорик колобочком прокотився завдяки улюбленому псу собаколюбної дружини мера.

Пані головиха любить гуляти зі своїм рудувато-кавовим кокер-спанієлем у скверику навпроти розкішної елітної триповерхівки. З кухонного вікна Лорикової квартири добре проглядаються ворота «елітарки». Щоранку, надягнувши спортивний костюм і адідасівські сині кросівки, Лорик стає на чати біля того вікна. Затамувавши подих, вичікує, наче мисливець на здобич.

Тільки мерова “половина” виходить із воріт, Лорик кулею вилітає зі свого помешкання, біжить із під’їзду й так поспішно тягне за собою свого флегматичного рудого пекінеса, що той навіть не встигає лапи переставляти – просто волочиться за Лориком на повідці, як руда швабра. (Раз Лорик так поспішав, щоб не розминутися з головихою, що ледве не задушив свого пекінеса повідцем.) Але біля скверика Лорик стишує ходу, милується деревами, розглядає небо й зовсім (ну зовсім!) випадково зустрічає кокер-спанієля та його господиню. Нещасний пекінес полегшено зітхає й чимчикує поруч зі спанієлем, а Лорик засипає компліментами головиху. Ці спільні прогулянки й сентиментальні зізнання Лорика в неземній любові до собак зробили його своєю людиною в елітному будинку. А відтак і зміцнили Лорикові позиції в ректорському кріслі.

Мені здається, що Лорик спеціально створив МУМІЯ для того, щоб вчасно вистежувати здібних до малярства дівчат і хлопців і так само вчасно зіштовхувати їх із дороги, яка може привести до визнання. Лорик тяжко страждає, якщо хтось називає талановитим юне художнє обдаровання, що якимось дивом забрело в коридори його дітища. Він сприймає це мало не як особисту образу. Хай будуть здібні співаки, хай будуть обдаровані музиканти і те де, і те пе. Але талановитий художник у цьому виші має бути один – звісно ж, Лорик. Бо Лорикові мало бути ректором, йому пахнуть лаври художника, вони так лоскочуть і роздражнюють його себелюбство, як аромат курячого бульйону з лавровим листям – голодний шлунок.

Притчею во язицех у мистецьких колах стали його “пейзажі з натури”. Пише він їх дуже оригінально: сідає в м’якеньке крісло перед телевізором, ставить поруч мольберт, дивиться мексиканський серіал, а заодно малює схід сонця – прикладає до полотна п’ять копійок, обводить монету олівчиком, розфарбовує кружечок жовтою фарбою, пускає промені…

Перший гнів Лорика впав на безневинну голову раби Божої Анжели, коли на міській виставці мою роботу похвалили, а його “пейзаж із натури” (ніби може бути пейзаж не з натури!) не помітили. А тепер цей невизнаний геній і палкий шанувальник собак причепився до мене, щоб я написала хвалебну статтю про його творчість. Чомусь йому дуже важило, щоб це зробила саме я,