Читати книгу - "Квіти на снігу"

«У моїй метриці зазначено, що я Ангеліна Шумська. Мама казала, що тато назвав мене Ангелою – мабуть, він тоді вже був поведений на своїх янголах, але в рагсі записали Ангеліною. Потім я стала Ліною Росич – мама переписала мене на своє прізвище й скоротила моє ім’я. Ліна Росич… Так було записано в класних журналах. Так мама підписувала мене під моїми, тобто своїми віршами. Ліна Росич! Дуже поетично!

Але сьогодні Ліни Росич не стало. Я знову Ангеліна Романівна Шумська. Ангела… Анжела… Так мене назвав тато, коли я народилася. Так я вже буду називатися завжди».

«До училища вступила напрочуд легко. Навіть не знаю, чи то я справді добре підготувалася, чи то покровительство Лариси Павлівни так допомогло. Мама засмучена моїм вибором. Дуже засмучена. Така засмучена, що навіть говорити зі мною не стала. Але пообіцяла, що здаватиме бабусину квартиру, а гроші за її оренду надсилатиме мені, адже бабуся в заповіті назвала мене своєю спадкоємницею.

За першу ж отриману квартплату я записалася в платну художню студію до Еліни Кумецької. «Кульок» не дасть мені того, чого хочу. Це я зрозуміла з перших же занять. Щоб малювати плакати й розписувати писанки, не обов’язково вчитися тут два роки. Еліну Кумецьку я вибрала не випадково: тато казав, що це талановита художниця й що вони споріднені в мистецтві душі. А мені так потрібна споріднена душа!»

«У гуртожитській кімнаті училища нас четверо. Оля, Ніна й Марта – з хореографічного. Оля любить повторювати: “На шляху до перемоги всім переламаю ноги”. Якої перемоги вона прагне? Що для неї перемога? Висока майстерність, яка дається потом і кров’ю, чи дешева слава, шлях до якої пролягає через ліжко їхнього тупого, але м’язистого балеруна? Бідна Олюня! Здається, вона й сама не знає, за що збирається ламати ноги тим, хто опиниться в неї на дорозі. Ніна дуже працьовита й серйозна. А Марта шукає принца на білому коні. Тільки чи знайде вона його з таким гострим язичком? У нас мало спільного. Але Ніна й Марта такі прості, добрі й по-селянськи співчутливі. У малярстві вони не тямлять, а от про життя завжди готові поговорити. Тут я складаю лапки перед їхнім житейським досвідом».

«Мої фінанси співають романси. Лєрик таки покинув маму, плюнув на дисертацію й накивав п’ятами з України – чи то до Іспанії, чи до Португалії. Поїхав поліський діамант на якесь будівництво за довгим євриком. А мама тепер сама мусить ростити Вікусю. Їм потрібні гроші. І вони їх можуть узяти тільки за оренду бабусиної квартири. Про те, що бабуня заповіла її мені, уже ні слова. Я розумію. Розумію, як мамі зараз важко. І не тільки матеріально. Нічого, не пропаду. І навчання не покину. Попрошу Ларису Павлівну, щоб узяла мене в школу-інтернат нічною нянею або прибиральницею. Якось довчуся. І студію не покину. Студія Кумецької для мене все одно, що художня академія».

«Закінчила училище й вступила до університету, на факультет мистецтвознавства. Жити стало ще важче, ніж під час навчання в училищі. Там принаймні гуртожиток був. Продовжую заробляти на хліб насущний у школі-інтернаті. Вистачає справді тільки на хліб. Де знайти роботу? Як сплачувати за квартиру? Нічого, прорвуся! Це ж тимчасово».

«Зустріла на вулиці Женьшеня. Серце ледь із грудей не вискочило. Ну чому, чому?.. Він таки одружився з Тонею. Тонька крутить ним, як циган – сонцем. А я… Однолюбка дурна! Дай мені, Боже, забути його! Звільни мене від цієї любові!»

– Дурненьке дівча! Любов – це щастя, це Божий дар. А хто ж забирає назад подароване?

Авель говорить ніби сам до себе, а дивиться на мене. Чого це він так дивиться?

– А якщо те щастя зовсім-зовсім коротке? – не витримую я.

– Яке це має значення, зеленоока? Хіба щастя вимірюється метрами чи роками? Мовчиш? Отож-бо! А зізнавайся-но, дорогенька, у яку таку халепу ти вскочила?

– З чого це ви взяли?

– За дуже вже незвичайних обставин ми з тобою познайомилися. Тобі так не здається?

– Не пам’ятаю…

«Немо – кетчупо-майонезний князьок місцевого масштабу. Але його уділ має й багато чого іншого, зокрема й газету. А при редакції Немо навіть відкрив приватну картинну галерею. Перша виставка – роботи відомої львівської художниці. Друга – пейзажі та натюрморти з фондів місцевих музеїв і приватних колекцій області. Цю, другу, я сама оформила й навіть доповнила кількома інсталяціями. Вийшло класно. За день до відкриття Немо прийшов подивитися на експозицію й запитав, яка картина мені тут найбільше подобається. Я вказала на «Маки» Святослава Таращенка. Кущ розкішних маків поступово переходить у полум’я, що тягнеться догори і, здається, ось-ось відірветься від землі й полетить у небо, як червоний птах. Я давно запала на ці маки, відтоді, як уперше побачила їх у кабінеті одного чиновника. Спеціально шукала привід забігти в той оббитий дорогою шкірою кабінет, щоб глянути на Славків маковий вогонь. Якби мала досить грошей, усе б зробила, щоб викупити цю картину. Якби Славко був серед живих, упросила б його написати таку саму для мене.

Узагалі-то я не люблю квіти на полотні, скопійовані з натури. Краще вже дивитися на них наживо. Правильно говорив тато: картина не фотографія, у картині має бути щось таке, чого жоден простий смертний, або, як тепер кажуть, жодна пересічна людина не помічає в об’єкті зображення, а художник допомагає помітити, змушує подивитися на світ своїми очима. Ці дивовижні Славкові маки ніби палаючий