Читати книгу - "Повернутися дощем"

Злий замовк. Перед очима так, ніби це було щойно, виникла картинка: вони лазять навколішки, розгортаючи траву, і раптом розуміють, що нишпорять по розірваному на дрібненькі шматки тілу свого товариша.

Жах сковує навіть тих, хто вже бачив справжнє пекло на землі. Після шоку — рішення: зібрати залишки друга в целофановий пакет.

— Ми знайшли пакет, — продовжив Злий, — Знаєш, уперше зраділи свинству наших відпочивальників, які повсюди після себе залишають сміття, назбирали голими руками ще теплі дрібні останки тіла для поховання і принесли в розташування частини. Командир сказав, що я, як ліпший друг Гаврика, повезу тіло для поховання в Ужгород. Я погодився. Сам розумієш, що в труну довелося покласти пакет… Оформили належні документи, і я поїхав… — сказав Злий і тихо додав: — на свою біду.

Він замовк, і Геннадій його не підганяв.

Чомусь він згадав Льончика, почуття втрати кращого друга було йому знайоме.

— Гаврик був єдиним сином у матері, — пояснив Злий. — Вона народила його, коли вже втратила надію. Її чоловік захворів на рак і доживав останні місяці, та природа змилостивилася над подружжям і вирішила продовжити рід.

Хлопець розповів, що батько так і не встиг побачити свого первістка, помер за місяць до пологів, тож мати все життя присвятила синові.

— Він був дійсно класним другом, справжнім, без фальші, за такими, як він, ідуть люди, бо вони, як тобі пояснити… — Злий добирав слова, — як ліхтарик, що світить у темряві та осяває дорогу. Дідько! Я так стану поетом! — посміхнувся Злий і додав: — Або філософом і почну нести нісенітницю про нірвану.

Геннадій не став на захист Філософа — не на часі суперечки.

— Мати дуже просила відкрити труну, щоб востаннє поглянути на сина, говорила, що не зможе повірити в те, що саме її Гаврило загинув, — розповів Злий. — Звичайно, я пояснив, що її син загинув на моїх очах від розриву артилерійського снаряда і такі труни не відкривають.

Та жінка навіть після цього вмовляла відкрити труну хоча б на мить, показати їй руку, ногу чи навіть палець загиблого сина.

— Що я повинен був їй сказати? Правду? Що навіть пальця не лишилося? Показати пакет з фаршем? — Хлопець знову запалив цигарку. — Вбита горем жінка хапала мене за барки, трусила і кричала: «Ось ти стоїш переді мною і я бачу тебе! Чому я не маю права побачити хоча б частину тіла свого сина?!» А я не міг нічого сказати! Вона мене била по щоках, але я не відчував болю — пекло всередині так, що я думав: «Краще б я став фаршем, ніж таке чути і бачити». Бідна мати збожеволіла б від побаченого. До чого я веду? — Юнак подивився на Геника. — Якщо будеш вагатися, ворог перед тобою чи все-таки людина, згадай мою розповідь, уяви все жахіття і відчуй біль матері. А тепер думай, чи стріляти у ворога, чи філософствувати. До слова, мій рідний брат воює на тому боці й мені ще важче, ніж тобі. Коли вбили Гаврика, я міг припустити, що то справа рук мого так званого братика. Тепер розумієш, чому я Злий?

Хлопці сіли на звалену сосну, і Геннадій розказав Злому про свою сестру і загибель Льончика.

— А я сумнівався в тобі, — зізнався Злий, — думав, прийшов хлюпик і почне шмарклі на автомат намотувати.

Уляна дочекалась Геннадія вже надвечір. Хлопець привітався і, помітивши, як засвітилося її обличчя, посміхнувся неприхованій радості дівчини. Вони пішли прогулятися до найближчої лісосмуги, яка майже впритул підходила до бліндажів та окопів. За кілька днів настане перший осінній місяць, але літо не поспішало віддавати свої права наступниці: красувалося зеленню трав, тихим погойдуванням гілок на зацілованих сонцем деревах і бездонною синню неба. Сонце котилося лінивою кулею за обрій, туди, де небо зливалося зі степовими просторами Донбасу, лише вдалині верхівки дерев догорали смолоскипами під вечірніми променями. Дві фігури, чоловіча та жіноча, поволі йшли повз лісосмугу, тримаючись за руки. Праворуч, понад крученою польовою дорогою, — соняшникове поле з безліччю маленьких сонечок, повернутих жовтавими голівками в один бік, туди, де щоранку народжується новий день. Заколихані привітним легким вітерцем, сонячні голівки стиха шуміли, перешіптуючись між собою. Про що вони говорили, маленькі родичі великого сонця, уквітчані позолоченим віночком? Про те, що літо вдалося на славу: було теплим, а не спекотним, небо милостиво поливало їх вчасно літніми дощами? Чи про свою долю, про вибухи та постріли, від яких кожна голівка злякано здригалася? Чи розмірковували про те, що не зможуть тепло сонця, силу землі та свіжість повітря віддати восени турботливим рукам людей, які їх висадили зерням у землю, потім доглядали і чекали на врожай? За всіма законами природи за пару місяців вони мали б розлитися золотавою пахучою олією в пляшки і помандрувати до осель, але війна не знає ніяких законів, тим паче природи. Їй на все начхати, навіть на ту закохану пару, яка йде повз них, і їхні душі та тіла сповнені любові, якої теж не знає війна. Зітхнули важко золотоголові соняхи, позираючи на закоханих з-під густих вій…

Улянка похвалилася Геннадію своїми успіхами і, не стримуючи радощів, повідомила, що командир її залишив. Було пізно щось змінити, тож хлопцеві не залишалося нічого, як спокійно сприйняти новину і привітати. Втім, він ще раз нагадав, що категорично проти того, аби Уля воювала.

— Тепер я буду поруч з тобою, — вихопилося в дівчини, і вона зашарілася.