Читати книгу - "Поєдинок з абвером"

— Товариші, — звернувся Морський до присутніх, — не поспішайте грати на ваших інструментах, — кивнув на автомати. — Сподіваюся, в цьому не буде потреби. — І пожартував: — Ви, мабуть, чули, що Морського кулі не беруть, бо він зачаклований. Так, я — Морський, приїхав до вас як представник Радянської влади, іменем закону якої повинен знешкодити у вашому загоні того, хто зрадив Батьківщину і за німецькі марки продав усіх вас фашистам, а саме: агента таємної поліції Лебідя.

Ця звістка приголомшила охоронців Васильєва. Вони перезирнулися, Васильєв зблід, під очима залягли різкі тіні.

Тим часом Морський продовжував:

— Вашими руками, товариші чапаєвці, Лебідь виконує волю гітлерівців. А з чим ви повернетесь на рідну землю, до своїх дружин, дітей, наречених? Що скажете їм? Були в загоні, котрий носить ім’я легендарного Чапаєва, і виконували завдання німців: грабували, вбивали тих, хто боровся проти фашизму?

— Не тягни за душу! — не витримав напруження один з охоронців Васильєва. — Кажи, де вій, той Лебідь?! Де?!!

— Далеко шукати не треба. Ось він — ваш командир. Васильєвим його нарекли фашисти.

— Брехня! — істерично закричав Васильєв і раптом замовк.

Стояв розгублений, блідий. Злякані очі бігали по вікнах, натикались на затверділі погляди вартових.

До кімнати вбіг капітан Олень. Розштовхуючи охоронців, він загукав:

— Не вірте провокації! Це не Морський! Морського я знаю! — і враз замовк, відчувши, як йому вперлося в бік дуло автомата.

Хтось нагадав про газету з фотографією Морського, В кімнаті запанувала тиша.

— Я кажу правду, товариші партизани, — підійшов ближче до столу Морський. — Розпоріть вилоги кітеля Васильєва. Там знайдете його справжнє обличчя!

Він вихопив у Тараса фінку й передав хлопцеві зі світлим чубом, що стояв попереду.

— Розпорюй вилоги!

Той завагався, але, помітивши переляк Васильєва, стяг-таки з нього кітель і полоснув фінкою по шву.

— На, — простягнув Морському, — шукай на очах у всіх.

Відірвавши підшивку, той дістав з-під неї невеликий сірий клаптик шовку з таємним кодом: «№ 86. Ле-бідь—«Васильєв». А нижче — печатка із свастикою та орлом і підпис генерал-майора Міллера. Показав присутнім.

В кімнаті залягла гнітюча тиша. її порушив «Васильєв»:

— Це не мій кітель. Я його зняв з убитого майора словацької армії, коли втікав з табору.

— Брешеш, гад! Це ще не все! — блимнув недобрим поглядом Морський. — Ти не лише провокатор, фашистський лакуза! Ти — грабіжник, мародер! Обшукайте його.

«Командира» роздягли, роззули, розпороли халяви й витрусили золоті монети, навіть кілька золотих сплющених зубних коронок.

— Ах ти ж гнида! — обурився світлочубий хлопець і вдарив Васильєва по обличчю. — Я з трьох таборів утікав, у мене долоні горіли, доки не взяв до рук автомата, а він наказував чекати слушного моменту, посилав людей грабувати…

Згідно з вироком трибуналу загону особливого призначення «Вперед» і вимогою бійців-чапаєвців, другого дня «Васильєва»—Лебідя розстріляли перед строєм.

Чапаєвці приєднались до загону Морського. Втекли лише колишні поліцаї і зрадники. Зник і капітан Олень. Морський і Олевський не могли собі цього простити, коли згодом довідались, що то був запеклий фашист, лейтенант Хірш (по-німецькому Hirsch — Олень), приставлений гітлерівською контррозвідкою до Лебідя.

— Ви знаєте цю людину? — полковник кинув на стіл фотографію.

Жінка глянула, від несподіванки зблідла й заплющила очі.

— О, навіщо так? — полковник відкоркував пляшку мінеральної води, налив у склянку. — Заспокойтесь. Лийте. Це — «віші», з французьких джерел. Чудовий напій.

Жінка ковтнула холодної води, що вигравала срібними пухирчиками газу.

— Ви така молода, вродлива, а… нерви! — похитав головою.

Вона сиділа змучена, приголомшена, в сірих очах застигли страх і чекання.

— Я вас розумію, такі потрясіння завдають шкоди. Але здоров’я можна підремонтувати. — Він примружив очі, блиснув золотим зубом. — Головне, що ви впізнали. Він?

— Він, — ще більше хвилюючись, прошепотіла жінка.

Чи могла вона забути того, кого так палко кохала, хто став її чоловіком? Не встигли налюбуватись, напеститись, коли через місяць почалася війна.

Лейтенант Червоної Армії Нечипорук, молодий, здоровий, завжди спокійний і розважливий, збирався на фронт, як на військовий парад. Випрасував командирську форму, підшив білий комірець до гімнастерки. Прощаючись з рідними, запевняв, що швидко повернеться додому. Та невдовзі прийшла листівка з військкомату: «Пропав безвісти». А далі — чорна й страшна окупація. В теплушці її вивезли до Німеччини в Деггендорф, похмуре задимлене місто. Працювала хатньою робітницею в паралізованого старого домовласника. Двоє синів його воювали на Східному фронті. Коли від них довго не було звісток, господиня лютувала і зганяла свою злість на служниці.

Той осоружний будинок стояв неподалік залізничного вокзалу. Ніхто не бачив, як уночі молода полонянка зірвала зі своєї сукні нашивку «Ост», забралась на платформу, вантажену сірими паперовими мішками, й залізла під цупкий брезент. Поїзд рушив. Досвіта він прибув до Братіслави. І тут утікачку спіймали. Допитували: хто вона, звідки, хто чоловік. Якийсь час тримали у в’язниці. А сьогодні привели сюди, до фашистського полковника.

Мах ще раз показав жінці фотографію: змучене обличчя, замість чепурної командирської гімнастерки — смугаста роба арештанта.

— Отже, ваш чоловік живий. Ми знайшли його в концтаборі. За дезертирство ви теж заслуговуєте суворої кари, але, справді, мені було б прикро дізнатись, що така молода пара загинула. — Фашист зітхнув. — Цікавитесь чому! Скажу про це пізніше. Я хочу вам зберегти життя. Лейтенант Нечипорук вийде на волю цілий і здоровий. І вас ніхто не посміє зачепити. Однак ви маєте зробити невелику послугу.

Полковник не квапився. Він поволі підвівся з-за столу, підійшов до радіоприймача, клацнув клавішею. Золотими рисочками засвітилися на шкалі назви міст. Довго шукав потрібну хвилю. Червона смужка, що бігла по склу, нарешті зупинилась. Кімнату сповнили звуки вальса.