Читати книгу - "Малий апокаліпсис"

— Ні, Владеку, просто в тебе поганий день, хоч мав би бути добрий. Це неправда. Публіка завжди любила тебе, а глядачі не помиляються.

Коридор поволі спорожнів. Десь знову озвалися оркестри, пробиваючись крізь монотонність вуличних гучномовців. А ще я почув гавкіт приблудного пса. Галина і Тадзьо з провінції шукали мене по закапелках кінотеатру.

— Глядачі мене люблять, бо я один із них. Знаєш, знаєш що я скажу по-блюзнірськи: Польщу зґвалтовано. Вона довго захищалася — зубами, пазурами, аж врешті скорилася. І знайшла насолоду в отій пасивній, знеохоченій покірності. Відчула двозначну, дивну, дещо безсоромну приємність від зґвалтування. Лежить на роздоріжжях Європи, а її грають хами. Я також зґвалтований. Мене деруть різні тварюки, а я піддаюся й не піддаюся водночас, тихенько постогную й кусаю, де можу. Мене ґвалтують, і я не приховую цього, що ґвалтують. Може, тому мені вибачають мої фільми, може, тому їх люблять. Я з примусу відкрив нові збочення, нові відхилення з волі Божої. А ти, чому про тебе не чути? Що робиш?

За великими, брудними вікнами блиснуло сонце.

— Пишу. Власне, лише тепер почав знову писати. Сьогодні вранці.

Булат тремтів, я зауважив, що в нього трусяться руки і він сховав їх до кишень старого смокінга, який я пам’ятаю ще з перших прем’єр і перших успіхів, несміливих, половинчастих, що не провіщали великої кар’єри.

— Тільки Губерт, — сказав він, дивлячись у вікно, — тільки Губерт спокусив мене на нову слизьку, небезпечну дорогу.

— Маєш на увазі «Переливання крові».

— Маю на увазі «Переливання крові», це його твір, хоч він не написав для мене ані слова, не підкинув і найдурнуватішого трюку. Тепер я буду битися й кусати, як тільки зможу. Тобто, наскільки мені дозволить цензура. А дозволить більше, аніж іншим, бо я зробив собі ім’я, бо країна чекає моїх фільмів. Бачиш, який тут виник зворотний зв’язок. Можу лупити в зуби партію, бо маю право, а маю право, бо я прислужував партії. Ти щось приховуєш від мене?

— Нічого не приховую, Владеку. Що ти маєш на думці?

— Губерт благав мене, аби я разом з акторами підійшов увечері до залу з’їздів. Ніколи не просив підписатися, ніколи не змушував мене до ризикованих учинків. А нині зажадав моєї присутності перед Палацом культури.

— Може, сподівається, що життя підтвердить твій фільм.

— Скажи ясніше. Я сьогодні геть заморочений, забув удома ліки. І ще цей приступ у Губерта. Він викарабкається з цього, правда?

— Може, й видряпається.

— Сьогодні я вперше подумав, коли стояв, учепившися в завісу, що, мабуть, я таки потрібен людям. І мушу братися до роботи. Робота мене підносить, а я, коли піднесений, краще працюю. Знову виходить зв’язок. Причепився й не відпускає. Я тепер знервований, починаю розуміти більше, Бог усе це розсудить. Бо, напевно, він є. Я завжди крадькома так собі думав. У лихі і в добрі хвилини.

— А я образився, Владеку.

— На кого?

— На все. Стільки років не пишу. Я втратив віру. Це не для мене. Забагато поверхів.

— Яких ще поверхів?

— Ну, тих, всіляких поверхів існування. Тут у нас, внизу, і там, високо, під склепіннями Всесвіту. Я вибрав небуття.

— Але ж ти пишеш.

— Пишу. Пишу заповіт. Проте не знаю, чи закінчу. Я вибрав інший шлях. Може, гірший від твого, а, може, ліпший. Не дізнаємося про це ніколи.

— Маєш до мене якісь претензії?

— Часом здавалося мені, що маю. Часом, що не маю.

— Я покажу тобі мій шлях. Стань на нього. Він дуже простий. Достатньо дивитися людям у вічі і стежити, чи вони з тобою погоджуються. Роби те, чого хочуть люди.

— Пізно. Робитиму те, що я захочу.

— Ти робиш, гадаючи, що вони так хочуть, а вони не хочуть. Послухайся мене і перестань дутися. Прийди до мене, я з радістю тобі допоможу. Якщо, звичайно, ти згоден зі мною.

— Власне, я не знаю, чи згоден з тобою.

Він здригнувся, витяг руки з кишень і гарячково потер їх.

— Зимно, Боже, як мені зимно.

Тоді зненацька загасло світло. Зробилося сіро й понуро в усьому просторі коридора. На півслові спинився кіножурнал, що розпочинав наступний, тепер уже нормальний сеанс.

— Вимкнули світло! — гукнув десь під стелею, з тісненької гальорки, механік.

— А хай їм дідько! — вилаявся в темряві директор кінотеатру.

— Гей, де ви? — волала Галина, блукаючи лабіринтом завіс.

— Учителю! — вторував їй Тадзьо з провінції.

І я раптом згадав собі чотиривірш одного померлого приятеля, Вільгельма М., який колись удосвіта підняв з-над недопитої склянки голову і промовив, задивлений у невидиме небо:

— Знаєш що, Владеку?

— Ну? — озвався той з напівмороку, усе ще розтираючи закоцюблі руки.

— Усе не так. Я не образився. Просто я не вмію або не хочу грати крапленими картами. Я надто старомодний.

— Не дуже розумію, про що йдеться.

— Усе проти мене. Мій світ, не знаю, лихий чи добрий, але мій власний, котрий зачав мене, народив і навчив правил, цей світ геть розсипався після великої війни. Ота срана війна завершила якийсь цикл, якесь чергове коло на біговій доріжці безконечності. А тепер фініш навкарачки, занепад, кінець перед незнаним початком.

— Ах, усі завжди нарікали на аморальність світу.

— Мені від цього не легше. Я все ще маленький хлопчик з провінції, що тягнеться до чоловіків. Справжніх чоловіків з честю, з гідністю. Стриманих, мужніх, аскетичних, лицарських. А тут повсюди