Читати книгу - "Позолочена рибка"

трохи дивуючись, що Роберт, який нерухомо стояв між цих живих людських хвиль, ніби зробився меншим. І трохи скидався на дитину, яку необачно загубила легковажна мати. Він вочевидь не підходив до цього гамірного місця. І Аліція, сама того не бажаючи, усю провину за цю невідповідність поклала на поношену Робертову куртку. Присоромлено подумала, що таких курток уже ніхто не носить і цю одежину давно треба було відіслати на заслужену пенсію.

Та вже за мить дівчина забула про його куртку й навіть про добряче зношені кросівки, бо потонула в зелені Робертових очей, які вітали її усмішкою. Щирою й добре знайомою, як кожен куточок у Крушині. Аліція примружилася й легенько поцілувала хлопця в щоку. І цей цілунок допоміг їй відшукати у своєму серці Роберта й канікули, крушинське сонце й пісок на приозерному пляжі. І всі запахи, за якими вона встигла скучити, і які хотіла знову відчути.

Обоє нікуди не поспішали, ще ледь засоромлені сплетінням своїх долонь. Аліція не шукала жодних слів. Добре було мовчати, перетинаючи чергові гамірні вулиці, сповнені гуркоту двигунів.

— Я б не зміг тут жити, — знічено зізнався Роберт. — Ніколи мені не звикнути до міста.

— Зі мною ти би звик, — запевнила хлопця Аліція, міцніше стискаючи його руку.

У крамниці з інструментами їхні ролі несподівано змінилися. Роберт упевнено тягнув за собою Аліцію крізь нові й нові відділи. Щасливий, немов дитина, він метушився між виставленими інструментами, легенько торкався їхніх блискучих металевих корпусів. Із пієтетом схилявся над звичайним горном. Привітно поплескував мовчазні барабани. А коли дійшли до відділу зі струнними, хлопець геть забув про Аліцію. Настільки, що вона відчула ревнощі до лискучих скрипок і чорних футлярів, які заслонили Робертові весь світ.

— То й нехай, — думала вона, поправляючи скуйовджену гривку. — Але чому він за ними зовсім не бачить мене? Моєї нової сукенки і гарненької торбинки з металевою ручкою?..

— У тебе чудова сукенка, — озвався раптом Роберт, гладячи пальцем гриф скрипки, і Аліція подумки вирішила, що музичні крамниці страшенно потрібні людям. Навіть, якщо цим людям лише по шістнадцять років.

Роберт купував інструмент із палаючими очима. Приємна продавчиня терпляче рахувала гроші, старанно складені рівненьким паперовим стосиком. Аліція з усмішкою стежила за її діями. Вона ладна була закластися, що жінка вже давно забула, як рахують банкноти. Її батьки навіть за піцу платили карткою. Їхні знайомі теж. Але Роберт був інший, і може, тому він ставав для неї кимсь надзвичайно важливим. Особливо тепер, коли з неприхованою гордістю відкривав футляр і вдивлявся у своє надбання затуманеними від щастя очима.

— Припини, бо ревнуватиму! — прошепотіла вона, міцніше стискаючи Робертову руку. Коли виходили із крамниці, Аліція замугикала кілька тактів Вівальді. Згадка про літній концерт змусила обох полинути думками під старі крушинські дуби, де місяць завжди гуляє власними стежками. А тоді обоє рушили вперед, байдужі до чужих вулиць великого міста, яке холодними бетонними очима дивилося на цю дивну пару: вродливу дівчину, яка притулилася до сірої хлоп’ячої куртки, і хлопця, що обережно ніс футляр, повний майбутньої музики та мрій.

— А якби тут, у фонтані, була наша золота рибка, — Аліція спинилася біля невеликого фонтану у сквері, — про що б ти її попросив?

— Ні про що, — Роберт кивнув на свої зайняті скрипкою руки. — У мене є ти і скрипка. Нічого більше я не прагну. А ти? — пильно глянув він на неї.

Аліція закліпала очима. Вона попрохала б рибку, щоб хвилини з Робертом ніколи не закінчувалися. Тривали багато днів і місяців. Підвела на нього очі, ледь присоромлена.

— Передусім я попросила б подвійну порцію гарячого шоколаду, — сказала вона.

— Здається, я чимсь нагадую золоту рибку, — Роберт торкнувся пальцями наїжаченої гривки Аліції і, недовго думаючи, потягнув свою дівчину в бік поблизької кав’ярні.

Сиділи одне напроти одного й завзято дмухали в паруючі чашки.

— Якщо не хочеш зустрічатися з моїми знайомими — не проблема, — попередила вона, коли вони закінчували обговорювати вечірні плани. — Сама не розумію, чому я послухалася Сару, — знічено додала Аліція. — Я хотіла провести цей день лише з тобою…

— Не переймайся, — Роберт навмисне заговорив байдужувато, щоб Аліція не помітила його розчарування, — заскочимо туди на хвилину. Я радо побачуся із твоєю божевільною подругою. Мабуть, вона подорослішала…

* * *

Двері шикарної квартири відчинив Борис.

— Ого! А хто тут до нас прийшов! — гукнув він у бік кімнати, звідки лунали різкі звуки техно. Ніхто його не почув, хоча Борис репетував на всю горлянку. Так голосно, що Аліція занепокоєно глянула на нього. І хоча він уникав дивитися їй у вічі, дівчина помітила, що його очі неприродно блищали.

— Вам пощастило, що не всю траву ще скосили, — белькотів він, силкуючись зачинити двері.

— Яку траву? — допитувалася Аліція, але Борис знову заверещав.

— Корефани прийшли! — репетував він у прочинені двері. — Молодята із сінокосу повернулися!

У коридор висипала купа незнайомих людей, і Аліція насилу впізнала серед них Сару. Її подруга була вбрана в якийсь химерний одяг, не менш дивний, ніж Борисів театральний костюм. Крім того вона розмахувала сигаретою й привітала Аліцію незрозумілим сленгом:

— Хай, мала, хай Робік, залазьте на зависалово, просю, — вигукувала вона, звиваючись у дивних позах.

— Водички їм дайте, де рибка не плаває, — репетував Борис. Його обличчя побіліло. Роберт справляв враження людини, яка нічому не дивується. Аліції це не вдавалося.

— Перестань, мала! — Сара вчепилася їй у плече. — Паті те, що треба. Розслабся, у нас тут не урок катехизису!

— Аліція, де ти такого витрусила? — Павел ледве тримався на ногах, але не зводив погляду з Роберта. Придивлявся до нього із цікавістю ентомолога, якому трапився рідкісний екземпляр надзвичайно бридкої комахи.

— Чуєш, кугут, ти звідки втік?

— У селі із прив’язі зірвався, братело, — «виручив» Роберта Миколай,