Читати книгу - "У відкритому морі, Петро Йосипович Капіца"

Але Восьмьоркін не підпускав Чижеєва.

— Відійди, впораємося без тебе.

Сеню ця грубість не образила; він зрозумів, що його друг закоханий.

Два дні після цього Восьмьоркін і Чижеєв схожі були на змучених служителів погано устаткованого госпіталю. Морякам хотілося підмінити дівчат у чорній і важкій роботі, дати їм змогу полежати і відпочити. На свої ж синці, рани та пухлини Восьмьоркін з Чижеєвим не звертали уваги.

Друзі не лише міряли температуру, давали ліки, міняли бинти хворим, але й виконували обов'язки санітарів, прибиральниць, прачок, коків та теслярів. Вони змайстрували нові койки на козлах, набили стружками плащ-палатки, зшиті на зразок матраців, продраїли піском, змили трьома водами і пролопатили палубу — дерев'яну підлогу печери.

Тремихач і Калузький весь цей час були біля корветтен-капітана. Вони його допитували, вносили корективи на карті і, задаючи на одну тему ледве не по сотні запитань, «виводили середню» — записували по можливості звірені відомості та писали доповідну в штаб.

Катю непокоїли результати її першої серйозної операції. Вона відпочивала не роздягаючись або годинами просиджувала біля постелі мічмана, ловлячи зникаючий пульс.

Пізно ввечері почувся тривожний дзвінок: це був знак, що з суші хтось пробрався в підземне русло річки.

Тремихач з Восьмьоркіним, прихопивши автомати, поквапилися до проходу.

Решта напружено прислухалася: чи не буде крику та пострілів. Але з проходу ніяких звуків не було чутно.

Незабаром почулися кроки, і всі побачили Вітю з Тремихачем і Восьмьоркіним.

Веснянкувате обличчя розвідника від збудження було плямисте, шапчина з'їхала на потилицю. Він розрядив пістолет, виклав патрони на стіл і присів біля пічки роззуватися.

— За мною з собаками гналися, — розповідав Вітя. — Тільки я захотів звернути з стежки, а мені: «Хальт!» Я в кущі та вниз. Чую: каміння покотилося і дві вівчарки загавкали. Мерщій до річки, а вона висохла, тільки струмок зостався. Я прямо в чоботях по воді біжу. Коли бачу, собака слід нюхає. Я присів за камінь і — раз! — у неї з пістолета… Вона як скочить, та як завиє, завиє… Мене аж у піт кинуло. Чую, кулі коло мене засвистіли… Я ще раз в собаку вистрелив і за течією бігом за скелю. Тоді роззувся у воді, видряпався на камінь. Дивлюсь — фашисти з другою собакою біжать вліво від мене. Я вправо — стриб, а там колючки. Майже цілу дорогу біг. Дуже втомився.

— Я ж тобі казав отруйного ганчір'я взяти, — докірливо сказав Калузький. — Ой неслухняний ти, Вітю!

— Я взяв, чесне піонерське, але згубив, мабуть.

— Якщо згубив під час втечі, то воно тебе і врятувало. Досить собаці хоч раз ткнутися носом у це ганчір'я, як вона надовго втрачає нюх. Про всяк випадок доведеться обробити підступи до печери і кам'яні брили зсунути. Ти міг накликати собак, про це треба завжди пам'ятати.

— Я й так двічі роззувався, з каменя на камінь стрибав і дорогу міняв, — ображено сказав Вітя. — Їх же не тисяча було, а тільки дві.

— Байдуже. Зайва обережність ніколи не зашкодить. Ти звідки входив?

— Від білого каменя.

Калузький із заклопотаним виглядом взяв із цинкового патронного ящика ганчір'я, банки з порошком, почепив на себе автомат і поквапливо пішов. Вітя надувся.

— Завжди мене за маленького маєте.

— Мовчи, — перебив його Тремихач. — З ким бачився в посьолку?

— Тільки з своїми хлоп'ятами говорив, а до Катаних дівчат не заходив. У них есесівці живуть. Коли пропав зондерфюрер, у гітлерівців тривога була: машини з собаками і поліцаями приїхали. На вулицю всім заборонили виходити і обшуки робили по хатах. Минькового батька арештували і всіх рибалок посадили на арештантську баржу. Кажуть, якийсь «Чеем» з'явився.

— Що за «Чеем»?

— Не знаю, назва, певне, така. Хлопці чули, як фашисти про нього пошепки говорять. Ніби це якийсь особливий партизанський загін невидимок.

— Про нас, мабуть, вигадують, — догадався Чижеєв, — це я в садочку в Каті на шофера зондерфюрерового папірець з іноземним написом пришпилив: «Made in Ч. M.». Зроблено, мовляв, чорноморцями, щоб з іншими не переплутали. «Че-ем» — не слово, а дві букви…

— Годі дурниці верзти! — сказав незадоволений Тремихач. — Кров'ю не граються. Ми тут не для розваг. Полоненого гітлерівця треба скоріше доставити в лісовий штаб. Ми з нього витягли все, що треба було, тепер він зайвий рот і клопіт. А їм може знадобитися. До того ж провізіонка порожня і донесення готове. Згодні зі мною піти?

— Згодні, тільки не по консерви. Нащо таку дорогу нести? Ми їх десь ближче роздобудемо.

В дорогу вирішили вийти перед світанням, тобто в такий час, коли солдатів найбільше клонить на сон.

В похід зібралися Тремихач і Восьмьоркін з Чижеєвим. Вітю поки що не будили.

Дівчата, помітивши, що чоловіки десь вирушають, одразу ж встали.

— Куди це ви?

Їм пояснили.

— Неправильне рішення, — запротестувала Ніна. — Хто буде охороняти печеру, якщо всі чоловіки підуть? Хай зостаються батько з Вітею, а я буду за провідника.

— Нам чоловічі руки потрібні, — сказав Тремихач. — Скрізь посилені патрулі й секрети. Ми полоненого ведемо. Це не дівчача справа.

— Як собі хочете, але печеру з хворими так залишати не можна, — заявила Катя.

— Що мені з ними робити? — розгублено звернувся Тремихач до моряків.

— Ми з Восьмьоркіним самі гітлерівця дотягнемо. Дайте нам Вітю, — сказав Чижеєв.

Ніна, сподіваючись, що Сеня підтримає її, насупилася.

— Сеню, я дуже прошу… в мене передчуття.

— В передчуття не вірю. Сьогодні — чисто чоловіче діло.

В дорогу друзі збирались особливо: начистили автомати, заново набили диски, перевірили гранати, відточили